Війна стала великим горем для всіх українців. Вона торкнулася кожного - від найменших дітей до людей похилого віку. Ми живемо у Вінниці й стали свідками трагедій, які пережило наше місто. Спогади про ті події досі викликають жах і біль.

У перший день повномасштабного вторгнення ми були вдома. Про початок війни дізналися з ранкових новин. Я працюю державною службовицею, тому взяла дітей із собою на роботу, адже залишати їх самих удома було страшно. Щодня вони були поруч зі мною, а поряд завжди стояла тривожна валіза. Ми не знали, чи зможемо ввечері повернутися додому.

Найважче було пояснити десятирічному синові, що відбувається. Він уже був достатньо дорослим, щоб розуміти небезпеку, але водночас залишався дитиною. Найбільше він боявся, що ми можемо загинути.

Найстрашнішим днем стало 14 липня 2022 року. Ми перебували в центрі Вінниці, коли почули стрімкий звук ракет, а за мить пролунали потужні вибухи. Перед очима були чорний дим, пожежі, десятки автомобілів швидкої допомоги та рятувальників, багато поранених людей. Цей день назавжди залишився в нашій пам'яті.

Після пережитого війна залишила глибокий слід у нашій родині. Ми провели багато безсонних ночей у холодних підвалах, кожну повітряну тривогу переживали зі страхом. Після теракту 14 липня син майже перестав розмовляти. Йому знадобився час, щоб хоча б частково оговтатися від пережитого.

На щастя, ми не зіткнулися з гуманітарною катастрофою. Але є одна особлива річ, яка стала для нашого сина символом безпеки. Це його маленька подушечка, без якої він не виходив із дому. Він вважає її своїм оберегом і завжди брав із собою під час повітряних тривог. Саме вона дарувала йому хоч невелике відчуття захищеності у час, коли навколо панував страх.