Опанасенко Софія, 9 клас
Краматорська ЗОШ №10
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гребеннікова Ольга Олександрівна

Війна. Моя історія

Для мене війна почалась ще 9 років тому. Я мало що пам’ятаю що тоді відбувалось, бо мені було лише 5 років. Та я чітко пам’ятаю як святкувала свій випускний з дитячого садочку під свист ракет й гул сирен. Тоді новини працювали 24/7. Мені було страшно. Навколо моїх очей з’явилися чорні круги від недосипу. У травні ми з мамою та родичами виїхали з Краматорську. Я хоч і була в безпечному місці та все ж лякалась кожному гучному звуку. Одразу після звільнення Краматорська ми повернулись назад. Я раділа що нарешті вдома і все закінчилось, та як виявилось все тільки почалось.

Пройшли роки, в мене з’явилось багато нових друзів, хобі й загалом моє життя прийшло в норму. На кінці 2021 року почали ходити чутки що Росія готує повторний напад на Україну. У це мало хто вірив, тому всі ставились скептично до цього. Я до останнього не хотіла вірити що буде війна.

Ранок… 24 лютого я прокинулась, щоб встати попити води. Випивши води я вирішила ще поспати перед школою і тільки закривши очі я почула перший вибух.

Я лежала на ліжку і не могла повірити що це сталося, все що я відчула це порожнечу. Моє тіло наче закам’яніло я не могла й поворухнутися, все що я робила це чекала реакції батьків. Після другого вибуху підірвалась та побігла до батьків, тоді я відчула страх, на мої очі нахлинули сльози. У мене почалась істерика яка поступово переростала в панічну атаку. У мене трусились руки, я не могла зосередитись ні на чому. У моїй голові стояло лише одне питання. За що нам така доля? Тільки через годину я змогла заспокоїтись і почала обдзвонювати всіх знайомих. Заспокоївшись що з усіма все добре я змогла заснути, бо відчувала сильну слабкість. Ми з батьками відчували тільки сум і злість. Поївши ми з батьками сіли продумувати план дії якщо ситуація почне погіршуватись.

Пройшов понад місяць, ми заклеїли вікна скотчем та зібрали тривожну валізу. Ми відчували повну апатію, кожен день ставав все більше складним та напруженим.

Одної ночі прилетіло в школу яка знаходилась дуже близько біля нашого дому. Тоді ми зрозуміли треба в’їжджати. Це було складне рішення для нас всіх особливо для мене, у мене знову сталась панічна атака. На той час це був звичний для мене стан. Ми вирішили їхати у Дніпро до знайомого тата, оскільки ми в’їжджали двома сім’ями нашого маленького фольца нам би не вистачило тому ми активно шукали другу машину. Пошуки були безнадійні, через що ми вже думали що поїдемо 8 квітня на евакуаційному потязі. Та в останній момент машина знайшлась і ми виїхали 6 квітня, на два дні раніше. Коли ми приїхали місця в нас було не багато.

Ми спали у чотирьох на двоспальному ліжку і ще плюсом дві собаки в ногах. Проживши там три тижні нам запропонували більш вигідний для нас варіант. Як нам сказали це буде дім з усіма умовами, та приїхавши за потрібною адресою ми побачили дім у жахливому стані в далекому від цивілізації селі.

Там не було навіть нормального мобільного зв’язку. На ранок ми зрозуміли що не зможемо там, бо нам потрібен інтернет для роботи та навчання. На ранок ми поїхали в найближче місто – це був Дрогобич. Там нас прихистив гуртожиток. Вже 1,5 року ми живемо тут. Тут не погано ми ви вже всі звикли та все ще сумуємо за рідним Краматорськом і чекаємо скорішого повернення. Наше життя з мамою дуже змінилось, раніше ми мали дуже активний образ життя і постійно рухались, зараз же все перемістилось в комп’ютер і телефон. Зараз наш моральний стан більш-менш став стабільний і ми намагаємося рухатись далі. Ми намагаємося допомагати ЗСУ тому коли тільки приїхали допомагали плести маскувальні сітки, зараз же по можливості донатимо.