Нестерова Олександра, 10 клас
Міжнародна академічна школа «Одеса»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Костанді Ірина Адамівна

Війна. Моя історія

Довгоочікуваний вересень. Свято Першого дзвоника! Це день, який усі діти запамʼятають на все життя. Дзвінкий сміх, щасливі посмішки, хлопчики та дівчатка гордо ідуть до школи за руку зі своїми матусями та татусями, бабусями та дідусями. Серед них - маленька пʼятирічна дівчинка- це я, поруч - лише матуся та маленький братик. У мене білі величезні банти, букетик квітів, але, на жаль, червоні від сліз очі- ніч знову була важкою.

Останнім часом я знову прокинулася від власного крику. І знову побачила сон, той самий, що бачу майже щоночі: уся сімʼя досі у рідному місті, гул літаків, вибухи, розпач - неочікувано прийшла війна. І знову бабуся та дідусь вчать мене та мого молодшого брата спускатися у підвал, носять туди продукти, знову горить дах у сусідів, літають в небі літаки, нескінчені вибухи… І знову мене і мого трьохрічного братика тато вивозить через ліс та поля із повністю «закритого» міста, не впевнившись у тому, що ми зуміємо прорватися. Зі сльозами на очах нас проводжали рідні; досі памʼятаю, як бабусі і дідусь махали на прощання руками. Серед них-прабабуся та прадідусь, яких я, на жаль, більше вже ніколи не побачу, тому що їх немає з нами, вони відійшли у вічність.

Ми змогли виїхати, але ще довго здригалися від кожного салюту у мирній Одесі. Коли ми в небі помічали літак, мій трирічній братик запитував: «А він поганий чи хороший?» Ми були повністю без звʼязку з близькими, які залишилися на батьківщині.

Ми тижнями не знали чи живі вони. Місто існувало без світла, води та звʼязку чотири місяці. Люди готували їжу на багатті, у дворах багатоповерхівок. Мій дідусь під обстрілами возив крупи, овочі, консерви та воду усім, хто потребував допомоги. Коли я вперше повернулася в Луганськ і побачила його після шестимісячної розлуки, була зима і йшов сніг. Дідусь теж мене здивував. Його волосся посивіло за цей досить короткий час.

Моя сімʼя вирішила, що я з братом та матусею залишимося в Одесі - відносно мирному, дружньому та гостинному місті. З часом гіркі спогади, звісно, залишилися, але ставало на душі спокійніше. Я ходила до школи, займалася спортом, відвідувала ковзанку, влітку купалася в морі… На жаль, страшні спогади не зникали з уяви, в найнесподіваніші моменти вони ставали явними, змушуючи мене завмирати від жаху, але, на радість, вже не так часто і не так яскраво.

Жах, який я знову пережила 24 лютого 2022 року, не можна передати словами. То справді був тваринний страх!.. Я знову відчула себе п'ятирічною дівчинкою, яка повернулася до свого кошмару. Я дуже довго чекала, коли ж я прокинуся... У потайках душі, чекаю й досі.

Чи я знала, що до 13 років двічі зіткнуся з пекельними жахами війни? Ні. Але я точно знаю, що головне, чого я хочу - миру, щасливого спокійного життя та щоб мої діти та онуки ніколи не вимовляли: «до війни» та «після війни».