Голік Аріна, 10 клас
Міжнародна академічна школа «Одеса»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Костанді Ірина Адамівна

Війна. Моя історія

Місто. Багатолюдні вулиці. Запах смачної кави на причалі. Звичайні будні. Сімейні вихідні у зоопарку. Здавалося, таке життя триватиме вічно у моєму рідному місті корабелів. Я народилася і впродовж чотирнадцяти років жила у Миколаєві, що тепер гордо носить статус міста-героя. Увесь лютий ходили чутки про війну, але, звісно ж, ніхто не вірив. 19 лютого, у звичайний будній день, я обійняла своїх друзів на прощання у школі, і разом із мамою поїхали до столиці - Києва навідати мою старшу сестру, прогулятися Подолом, зустрітися у приємній атмосфері із нашими давніми друзями, познайомитися з її нареченим і усім разом повечеряти на березі Дніпра у чарівному ресторані «Фабіус». Я і гадки не мала, що то були останні мирні будні …

24 лютого. П’ята година ранку. Раптові «салюти». Сирена… Я прокинулась від незрозумілості. Що коїться? Моє сердце ніби зупинилося, а я мов упала в пустку. Побачивши сестру й маму, які збирали речі, я швидко прийшла до тями, усвідомила, що відбувається. Вибухи все лунали і лунали. Я дивилася у вікно, небо ставало суворішим та суворішим, темно-помаранчевим, було багато диму. Дорога заповнена автомобілями, їм не було кінця-краю. Обабіч люди йшли пішки, несучи в руках нашвидкоруч зібрані валізи. Діти, мов зомбі, слідували за батьками, налякані матері несли на руках немовлят. Я спостерігала цю картину, мій мозок розумів, що сталося, а свідомість не впускала дійсність. Життя ніби зупинилося… Я перестала жити, стала лише існувати.

Рішення, що робити далі, було прийнято швидко та інтуїтивно. Наречений сестри відвіз нас до Черкаської області, вважаючи, що там безпечніше. Але, на жаль, наша сім‘я була розлучена: батько в Миколаєві, мама в Києві, ми в Черкасах.

Тато швидко поїхав до Києва за мамою, і вони повернулись до Миколаєва. Я не бачила своїх батьків два місяці. Для нашої родини ця ситуація означала день розділу сім’ї, день суму і жаху, день що змінив наші життя…

Батьки навідували нас раз на місяць та повертались до Миколаєва, бо рідне місто покидати не хотіли, адже там будинок, робота, і звісно, поміч нашим знайомим, що були у теробороні. Згодом батьки переїхали до Одеси.

Півроку я прожила у Черкасах, ми постійно бачили над собою літаки, що летіли на Київ. Вибухів було небагато. Я відчувала себе у безпеці, ми старалися не впадати у розпач. Наскільки це було можливо, ми відволікали себе про думки та переживання за наших рідних.

Улітку 2022 я їду до Миколаєва з батьками. Побачивши своє місто, я ніби перестала дихати. Біль. Розпач. Апатія. Мої рідні вулиці зруйновано; дім моєї бабусі, де я проводила дитинство, знищено ракетами; причал, де я проводила вільний час, було не впізнати: сліди від обстрілів та наслідки Херсонської катастрофи; від школи залишилося дві стіни - скрізь сліди від ракет, танків. Вийшовши на центральну вулицю, я побачила будівлі, від вибухів розділені навпіл, десятки згорілої техніки, яку ніби виставили напоказ. На той момент мені здавалося, що моє місто вже неживе. Місто, що тримало оборону, коли не було сил тримати. Місто, що не здалося, що не стало поневоленим, не підкорилося і не втратило надії.

Я переїжджала та переїжджала. Усього я змінила близько семи «домівок» за останні два роки. Зараз я вже близько року живу в Одесі, це-місто-сусід Миколаєва.

Мені вдалося відновити своє життя, в мене з’явилися нові друзі, нова школа. Я почуваюсь краще ніж тоді. Ця війна навчила мене цінувати кожну секунду, кожну мить мого життя. І я знов живу - не існую, а живу! Миколаїв, як і я, відновлюється, стає кращим кожного дня, люди повертаються, бо знають, що перемога буде за нами! Надія не згасає!