Семенихіна Поліна, Л-10Б клас, науковий ліцей «Політ» при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка»

Вчитель, що надихнув на написання — Козловська Наталя Володимирівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла в моє життя тихо, майже непомітно, принаймні для мене. Я завжди спала міцно, тому навіть не зрозуміла, що світ змінився. У той ранок, як і зазвичай, мама пішла на роботу, а я залишилася вдома, бо уроки були онлайн. Десь о десятій годині ранку вона подзвонила й сказала, щоб я терміново збирала речі: теплий одяг, ліки, усе необхідне. Я не одразу усвідомила, що сталося, поки не почала складати рюкзак із речами, що завжди здавалися частиною нормального життя. Мама сказала бігти до бабусі, яка жила неподалік, і я чітко відчула тривогу в її голосі. Це було перше усвідомлення, що щось кардинально змінилося. Перше відчуття невизначеності та страху, коли звичний світ почав руйнуватися.

Перші три місяці війни були найбільш складними у моєму житті. Ми кожну тривогу бігли у сховище, і щоразу здавалося, що це останній раз, але сирени лунали знову і знову. Вночі ми спали в коридорі – мамі було страшно залишати нас спати у звичних кімнатах. Вона переживала за мене і мого молодшого брата.

Коридор став нашим безпечним місцем, хоча тепер я розумію, що справжньої безпеки не було ніде.

З часом ми просто звикли до цього. Страх поступово став буденністю, а хаос – новою нормою. Я вчилася робити уроки під звуки сирен, за двома стінами в коридорі, бо так було трохи спокійніше.

Я не ходила гуляти далі свого двору в перші місяці, а для тринадцятирічної дівчинки це вже була трагедія, гуляла тільки з молодшим братом, бо здавалося, що навіть повітря було просочене тривогою. Та все ж таки я намагалася бути корисною: брала участь у благодійних заходах для дітей ВПО, допомагала організовувати ігри для тих, хто втрачав домівки та надію, і все це завдяки Молодіжному Парламенту Кременчука.

Мені було важливо відчувати, що я можу комусь допомогти, що навіть у ці важкі часи є речі, які я можу зробити для інших.

Я ніколи не забуду перший блекаут. Це був момент, коли світло, вода та електрика раптово зникли, і ми залишилися в темряві, не знаючи, коли все повернеться. Було страшно. Ми вийшли на вулицю, щоб було веселіше, так як вдома все одно робити нічого. У той час я зрозуміла, як багато речей ми сприймаємо як належне.

Але найстрашніший момент настав, коли я вперше почула вибух. Це було як удар по свідомості. Серце завмерло, і на декілька секунд здавалося, що час зупинився. Я не могла повірити, що це сталося. Цей вибух був сигналом того, що війна – це не просто новини по телевізору, вона тут, поряд, і вона може торкнутися кожного в будь-який момент.

Та найгірший страх прийшов, коли ракета влучила у ТЦ у Кременчуці. У той день я була в подружки, нам було дуже весело, і ми навіть не звернули увагу на повітряну тривогу. І тут ми чуємо вибух, він був близько.

Мама подруги одразу вибігла подивитися, чи все з нами добре, і перші хвилини усі стояли в заціпенінні. Було чутно сирени, багато. Пожежники та лікарі мчалися на допомогу постраждалим. Я не знала, що робити, як діяти, куди бігти.

1000 днів війни. Страшні слова, чи не так? Це були дні, сповнені страху і тривоги. Але я навчилася бути сильною, вдячною за кожен момент, коли мої рідні поруч і в безпеці, навчилася допомагати іншим і розуміти, що навіть у найтемніші часи є світло, яке ми можемо знайти в собі. Мій шлях – це шлях дівчини, яка вчиться жити в новій реальності, де кожен день – це нове випробування. Але я вірю, що цей шлях приведе мене до миру і світла. Війна змінила мене, але вона не зламала мене. І саме це – найважливіший урок, який я винесла з цих 1000 днів.