Заболотня Олександра, Л-10Г клас, науковий ліцей «Політ» при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка»

Вчитель, що надихнув на написання — Козловська Наталя Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – цей день навічно залишиться в моїй пам’яті. Зранку я прокинулася від звуків вибухів та телефонного дзвінка старшої сестри. Це був Харків, район Салтівка, де ми жили разом із батьками. Тоді ми навіть не уявляли, що війна, про яку нам говорили, справді прийде до нашого дому. 

Зранку почалися сильні обстріли, і наш район став центром жорстоких атак.

У перший день усі навколо були розгублені. У перший день ми вирішили покинути місто, але зіткнулися з несподіваною проблемою: у машині було палива лише на сорок кілометрів. Це був момент розпачі і розуміння того, що наш вибір був обмежений. Залишитися на Салтівці під щоденними обстрілами чи ризикнути виїхати, не маючи певності, що вдасться знайти заправку чи безпечне місце.

Того дня ми вирішили залишитися в підземному паркінгу. Чекали перемовин, прислухалися до новин, намагалися розуміти, що відбувається. Дні зливалися в одне ціле, кожен наступний починався з тривожних звуків обстрілів та авіації.

Ми ховалися в підвалі, готували їжу на всіх людей і намагалися підтримувати одне одного, хоча страх і невідомість виснажували. 

Минув тиждень, почала літати авіація, безпека в Харкові ставала все менш реальною. У місті майже не працювали магазини, запас їжі закінчувався. Вибухи не припинялися, і ми знали, що залишатися тут більше неможливо. 

Якось ми дізналися, що неподалік відкрили заправку, і мій тато, незважаючи на ризик, вирішив набрати каністру. Це було рішення, яке я ніколи не забуду, бо боялася, що він не повернеться. 

Ми виїхали на світанку, одразу після закінчення комендантської години, проїжджали порожні вулиці міста, які раніше сяяли ліхтариками кожної зими.

Страх переплітався з надією на повернення додому в найближчий час. 

Дорогою було важко стримати сльози. Ми залишали позаду не лише будинок, але й частину себе. Однак нам вдалося доїхати до безпечнішого місця.  

Ці 1000 днів – це не просто цифра. За ними стоять тисячі спогадів щасливого життя, дитинства, юності батьків, емоцій і викликів. Війна змінила все – від побутових звичок до самого сприйняття життя. Тривога за рідних стала невід’ємною частиною життя. Багато друзів і знайомих залишилися в Харкові, а хтось взагалі втратив свої домівки. Але часу сумувати не було, потрібно було знаходили силу та йти далі. 

Я бачила, як люди об’єднувалися, допомагали одне одному. Волонтери, лікарі, військові – усі вони були прикладом неймовірної стійкості й відданості. Це давало віру в те, що люди зможуть змінити ситуацію, покращити становище та закінчити війну. 

Ця війна принесла багато болю, розпачі, але й викинула непотрібних людей із мого життя, яких я вважала найріднішими. 

Війна змінила мене, зробила сильнішою. Навчила розуміти, що головне не кількість друзів, а їх якість та щирість. Дала чітко зрозуміти, що найрідніші люди – це твоя сім’я.