Єрмолін Костянтин, Л-10Г клас, науковий ліцей "Політ" при обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка"

Вчитель, що надихнув на написання — Козловська Наталя Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинувся рано, але не від будильника… Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року мене як завжди розбудив тато, цей ранок нічим не відрізнявся від інших днів. Як і багато хто, я навчався онлайн через пандемію коронавірусу. У дві тисячі двадцять другому році я мав вступати до Слов’янського педагогічного ліцею і навчатися офлайн, але замість цього продовжив навчатися дистанційно. Це єдиний вплив війни на моє життя, як я тоді думав. Тоді я не розумів, наскільки серйозні події розгорталися навколо. Вибухи десь далеко здавалися мені лише новинами з телеграма.

Ми не виїхали з Донецької області відразу. Пів року намагалися залишитися вдома, сподіваючись, що все скоро закінчиться.

Та війна не відступала. Зрештою ми зібралися, залишивши за спиною дім, і поїхали. Спочатку до Великих Сорочинців – маленького села, де мама мала знайому. Ці пів року були часом очікування і невизначеності. Чи зможемо повернутися додому? Чи буде мир?

Перед початком нового навчального року ми вирішили переїхати ще раз. Але

цього разу натрапили на шахраїв. Уявіть лише: ви покидаєте свій дім через війну, шукаєте безпечний притулок, а замість того стаєте жертвою людей, які користуються чужим горем.

Мама вирішила проблему, та так, що шахраям прийшлося продавати меблі, щоб із нами розрахуватися! Хоча тоді стався переполох, і цей епізод залишив гіркий слід. Ми переїжджали ще декілька разів, кожного разу сподіваючись, що ось цей новий дім буде тимчасовою пристанню, що війна ось-ось закінчиться.

Проте час минав, а війна продовжувалася. Зрештою ми опинилися в Кременчуці. Тут ми змінили три квартири, але нарешті знайшли місце, де затрималися на майже рік. Квартира на провулку Героїв Маріуполя стала для нас новим тимчасовим домом, хоч і залишалася в серці тривога.

За цей час моя бабуся вирішила повернутися додому. Усі її відмовляли, але вона просто втомилася від постійних переїздів і життя у невідомості.

Навіть після того, як в трьох кілометрах від її дому пролунав вибух, вона не відмовилася від рішення залишитися. А моя сестра, знайшовши свою другу половинку, залишилася у Кременчуці, бо її дім уже не був тим самим. Війна зруйнувала прибудову, балкон, вікна квартири, у якій вона жила. Скоріш за все, тепер вона намагатиметься будувати своє нове життя тут.

За ці 1000 днів війна змінила все. Ми стали сильнішими, але разом із цим – і більш вразливими. Ми втратили дім, звичне життя і водночас здобули розуміння, що війна – це не просто ланцюжок подій. Це кожен наш день, кожне рішення.

Зараз я вже вступив до Наукового ліцею «Політ», але цей шлях ще далеко не завершений. Щодня я прокидаюся з думкою про те, що війна продовжується. Вона поруч, вона всередині мене. І мені прийдеться з нею жити, із тисячею днів війни.