Мандрина Анастасія, 14 років, Курахівська гімназія № 3

Тоді я робила домашнє завдання, думала, як завтра піду до школи і зовсім не думала, що таке війна.

Я спокійно сиділа і думала над задачею з математики, як раптом відчула сильну вибухову хвилю: стіл захитався, з полиць попадали книжки. Я злякалася і побігла до мами. Вона притиснула мене ібрата до себе та казала, що все буде добре. Тим же вечором мати одягла нас з братом, і ми швидко пішли до бабусі. Коли зайшли до будинку і сіли за стіл, почулися дуже сильні постріли та нові вибухові хвилі.

Один із вибухів був настільки сильний та настільки близько, що стеля бабусиного будинку тріснула і з неї на підлогу посипалася штукатурка.

Наступного дня мама вела нас до школи. По дорозі я бачила дуже великий снаряд, який був на половину в землі, а паркан, в який він врізався при падінні, був зламаний. Якийсь дідусь прибирав уламки. І мені здалось, що повітря сповнене якоюсь тривогою.

В школі після цього почали вчити, як і що робити, якщо знов почнуться обстріли, чого раніше в школі не вчили.

Коли я йшла додому, біля того снаряду було багато людей, були поліцейські та ще хтось у формі; хтось казав, що пощастило, що він не розірвався. Потім, коли я прийшла до дому, батько говорив, що теж, коли їхав додому, бачив, що наробили обстріли, як багато зруйнованих будинків. У новинах на всіх телевізійних каналах говорили, що почалась війна, багато людей загинуло, багато знаходилось в лікарні в дуже поганому стані, багато дітей залишилося сиротами.

На мої питання, про те, що коїться, мати просила не дивитися телевізор і не думати про війну.

Видно, вона намагалася вберегти мій дитячий світ від війни. Та ввечері знов почулися вистріли, я подивилась на небо і побачила, як воно стало червоним не від променів сонця, а від вогняних слідів ракет та снарядів. Мати підхватила мене на руки, притиснула до себе і швидко побігла додому.

Тим вечором я зрозуміла, що почалась війна. Саме не синє, а зловісне небо стало для мене ознакою війни. Я зрозуміла, що вже нічого не буде, як раніше…

Війна йде вже восьмий рік, люди звикли до цього, далі продовжують говорити, що все буде добре. Люди навчилися жити з болем і наслідками війни. Я подорослішала… І мрію про те, щоб жодна дитина в світі не бачила над собою вибухово-кривавого неба.