Війна повністю змінила наше життя. Ми з чоловіком залишилися без роботи, змінилося коло друзів і все звичне оточення. Довелося вчитися жити по-новому. Тепер ми радіємо кожному дню лише тому, що залишилися живими і неушкодженими.

24 лютого ми були вдома у Херсоні. Одним із перших рішень чоловіка було поїхати заправити автомобіль. У місті почалася паніка, ніхто не розумів, що робити. Здавалося, що будь-якої миті можуть зникнути світло і газ, а місто почнуть масовано бомбити з повітря.

Ми заздалегідь говорили дітям, що війна можлива. Напередодні закупили продукти та воду, тому вранці я намагалася поводитися максимально спокійно. Розбудила дітей і сказала: "Піднімаймося, йдемо снідати, поки є газ і світло". Ми всі були готові будь-якої миті бігти до підвалу. Завдяки тому, що ми говорили з дітьми про можливу небезпеку заздалегідь, спочатку вони не були сильно налякані.

Справжній жах прийшов пізніше. Вулицями Херсона почали ходити озброєні російські військові, у місті стояли танки. У місцевих каналах з'являлося дедалі більше повідомлень про насильство над цивільними, викрадення людей та вбивства. До цього додалися обстріли. Саме тоді ми вперше побігли ховатися до підвалу.

Особливо важко було дізнаватися про те, що відбувається з людьми, яких ми знали особисто. Знайомих хлопців забирали та жорстоко били. Під час одного з масованих обстрілів нашого району загинули друзі моїх дітей. Небо палало, навколо падали уламки. Такі події неможливо просто забути і продовжити жити так, ніби нічого не сталося.

У перші дні війни закрилися магазини. За хлібом і водою доводилося стояти годинами. Особливо гостро відчувалася нестача медикаментів. Люди шукали необхідні препарати через знайомих і соціальні мережі, а коли знаходили - ділилися один з одним.

У нашої родини залишився уламок, який прилетів до нас під час обстрілу. На щастя, тоді всі залишилися живими. Тепер цей шматок металу нагадує про те, наскільки близько була небезпека і наскільки по-іншому після пережитого ми почали цінувати кожен звичайний день.