Ми родина з дітьми з Нікополя. Нам довелося залишити свій дім після того, як він потрапив під обстріл. Особливо сильно пережите вплинуло на молодшу доньку - у неї з'явилося сильне почуття страху. Ми були змушені переїхати в інше місце, залишивши звичне життя, друзів і рідний дім.

У Нікополі навіть навчання відбувається онлайн через постійну небезпеку та бойові дії. Донька дуже сумує за друзями і звичайним дитячим життям. Тому для нас була б дуже важливою можливість дати їй відпочити, змінити оточення і хоча б ненадовго відволіктися від пережитого.

24 лютого ми були вдома. Діти збиралися до школи, коли ми почули вибух. Потім прочитали новини і зрозуміли, що відбувається. Пішли до аптеки та магазинів, щоб зробити запаси найнеобхіднішого.

Діти тоді ще не усвідомлювали, які наслідки матиме війна. Але вони побачили страх у наших очах і зрозуміли, що сталося щось страшне. Донька, яка на той момент навчалася у другому класі, розплакалася.

Один із найстрашніших моментів стався вночі. Ми прокинулися від потужного вибуху. Почули звук скла, що розбивається у вікнах, вилетіли двері. Навколо були дим і запах гару. Після такого відчуття безпеки у власному домі просто зникло.

Пережите вплинуло і на мій психологічний стан. Зараз я займаюся з психологом і намагаюся впоратися з наслідками постійного стресу.

Окремою великою проблемою для нашого регіону стала вода. Після знищення Каховського водосховища Нікополь протягом багатьох місяців залишався без нормального водопостачання. Іноді ми отримуємо гуманітарну допомогу, яка допомагає справлятися з труднощами.

Особливої речі, яку можна було б передати до музею як пам'ять про пережите, я поки назвати не можу. Головне, що залишилося після цих подій, - це спогади, які наша родина хотіла б залишити в минулому.