До війни ми жили в селі. У нас був гарний дім, подвір'я, великий сад і город. Діти ходили до школи та садочка, мали друзів і своє звичайне дитяче життя. Чоловік працював на залізниці, а я займалася господарством і вихованням трьох дітей. Війна зламала все.

24 лютого рано-вранці чоловік вийшов на подвір'я і від сусідів почув, що почалася війна. Коли він сказав мені, я просто не могла повірити. Здавалося, що це якийсь страшний сон або жарт. Я настільки не усвідомлювала реальність того, що відбувається, що навіть почала збирати дітей до школи та садочка.

А вже наступного дня ми чули вибухи. Російські війська дуже швидко просувалися з боку Мелітополя. З 26 лютого зникло світло, а обстріли ставали дедалі ближчими та гучнішими. У ніч з 27 на 28 лютого до села зайшли перші російські танки. Навіть зараз, коли згадую це, волосся стає дибки.

Спочатку діти, як і я, не до кінця розуміли, що відбувається. Але коли вибухи почали лунати з усіх боків, їм стало по-справжньому страшно. Декілька днів ми ховалися у підвалі вдома, а після початку окупації перейшли до шкільного підвалу. Там було багато людей, і ми намагалися підтримувати одне одного.

Найстрашнішою стала ніч 28 лютого, коли російські війська вже зайшли в село і почали масований обстріл Василівки. Ми були вдома. Навколо була повна темрява, бо електрики вже не було. За вікнами лунали вибухи і спалахувало небо.

Коли зовсім неподалік від нашого будинку почули залп "Градів", ми подумки прощалися з життям. Падали на підлогу, дітей ховали під ліжками і молилися, щоб вижити. Від вибухів здавалося, що будинок підстрибує і ось-ось завалиться.

Так минуло два місяці. Постійні обстріли вдень і вночі, колони ворожої техніки на вулицях, відсутність світла, води та зв'язку, порожні магазини. Кожну секунду ми жили у страху за своє життя і життя дітей.

За цей час сталося ще одне випробування. Батько моїх трьох дітей пішов на співпрацю з окупантами. Через це наша сім'я розпалася. Я залишилася сама з трьома дітьми і зрозуміла, що повинна будь-яким способом вивезти їх з окупації.

Ще одним страшним днем стало 4 травня, коли ми тікали. Ворожі літаки пролетіли просто над будинком. Звук був настільки сильним, що здавалося, серце зупиниться.

Волонтери вивозили нас уночі вантажівкою, накритою брезентом. Ми їхали бездоріжжям до Запоріжжя, не знаючи, чи вдасться вибратися. У Василівці залишилися мої батьки, сестри та їхні родини. Вже третій рік ми не бачимо наших рідних.

Відтоді я сама виховую трьох дітей. За цей час ми змінили вже чотири місця проживання.

Окупація дуже сильно вплинула на психологічний стан усіх дітей. Молодшому сину на початку війни було три роки. Ще приблизно пів року після пережитого він не контролював сечовипускання.

У середнього сина з'явилося заїкання. Вже третій рік ми намагаємося впоратися з цією проблемою - працюємо з логопедом і психологом, звертаємося до невролога. Але заїкання поки не зникло.

Найбільше мене хвилює стан старшої доньки Вероніки. Їй було майже десять років, коли ми залишили рідний дім. Там залишилися її подруга, речі, звичне оточення - фактично все її попереднє життя.

Після переїзду Вероніка замкнулася в собі. Вже третій рік у неї практично немає друзів. Вона майже не виходить на вулицю, не хоче спілкуватися з однокласниками і навчається онлайн. Ми проходили індивідуальні заняття з психологом, вона відвідувала групові психологічні зустрічі, але поки її стан суттєво не змінився. Вона залишається пригніченою, засмученою і дуже самотньою.

Після евакуації спочатку було надзвичайно важко. Ми жили в селі Нікопольського району в дуже складних побутових умовах - без нормального водопостачання, меблів і побутової техніки. Туалет був на вулиці, ванної не було. Не вистачало їжі та води.

Я зверталася до благодійних фондів, і завдяки їхній допомозі нам вдалося протриматися. У тих умовах ми прожили близько півтора року, після чого переїхали до Запоріжжя. Зараз орендуємо квартиру.

Додалися численні проблеми зі здоров'ям у дітей, тому значна частина наших коштів іде на лікування, медикаменти та оплату житла. Попри все це ми намагаємося не опускати рук.

За роки війни на нашому шляху зустрілося дуже багато добрих людей - волонтерів, представників благодійних фондів і просто небайдужих людей. Вони допомагали нам у найважчі моменти і продовжують підтримувати зараз.

Я поки не знаю, яку особисту річ могла б передати до музею. Після стількох переїздів і втрат важко назвати один предмет, який міг би вмістити в себе всю історію того, що пережила наша родина.