Гринюк Злата, 11 клас
Княгининівський ліцей Волинської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гузь Мирослава Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна - це біль, втрати і розлуки, коли ти знаєш, що в будь-який момент рідна людина може загинути. Десь там, на фронті, кожен із військовослуж-бовців здатен кинутися на гранату, розуміючи, що його життя варте порятунку своїх побратимів. Ми живемо в тилу… Саме ми повинні морально, фінансово та фізично допомагати тим, хто воює.

Моя історія, певно, схожа на тисячі інших, але по-своєму унікальна. Це був ранок 24 лютого 2022року. Я не чула ні вибухів, ні новин з телефону, а на слова сусідки, що почалася війна, я махнула рукою та повернулася до ранкових турбот. Я відчинила вікно та відчула пронизливий лютневий мороз, що впевнено сповзав на підлогу кімнати. Ситуація поки була спокійною, але настрій розжарювався. Новини уже заполонили увесь простір соціальних мереж та видавалися не такими безглуздими. Я була в гуртожитку ліцею, у кімнаті зі мною жили ще чотири подружки. Дівчата фарбувалися та обмінювалися здогадами щодо подій, про які ряснів Інтернет. Вийшовши на коридор, я зрозуміла, що це усе не жарти, в країні - війна.

По кімнатах ходили класні керівники та оголошували план дій. Мобільний зв’язок переривався, та додзвонитися до батьків було неможливо. Лише коли минув якийсь час, моя сестра, що була у Луцьку, зв’язалася зі мною і трішки заспокоїла мене.

Згадуючи ту ситуацію, я глибоко дивуюся, адже саме вночі, перед початком повномасштабної війни, вона повинна була їхати до Полтави на навчання, але рейс відмінили. Якби не такі обставини, мені важко уявити, якою була б наша наступна зустріч. Я ще підліток, який мріє та ставить цілі на життя, а в той момент, я пам’ятаю, було сіро і пусто.

Батьки забирали дітей, та гуртожиток ставав все пустішим. Нарешті… я почула гудок, і на лінію вийшла мама. Вона спокійно привіталася сонним голосом і запитала, чому я так рано телефоную. Мені було і смішно, і прикро, що мої батьки нічого не знають і не вирішують, як я повинна опинитися в безпеці коло рідних. Як виявилося, вони були в селі і нічого не чули. Новини обійшли їх стороною. Дізнавшись про ситуацію, мій тато відразу виїхав до мене, хоча вже ходили чутки, що у місто не пускають. Він не думав ні про що, його метою було забрати мене і моїх сестер в безпечне місце і, незважаючи на перепони, йому це вдалося. Пізно ввечері ми поверталися додому. Щоб скупитися на перший період, ми відвідали чимало крамниць, адже на полицях майже нічого не залишилося. Панікувати було безглуздо, але дитячий страх, який ховався у моїй голові, час від часу показував химерні картини.

До будинку батьків, який у селі, згодом приїхали усі родичі, що жили у місті. Це було щось незвичайне. Усі десятеро людей тулилися в двох кімнатах, але я не пам’ятаю негативних емоцій, бо розуміла, що це необхідність.

Це був початок війни, після цього я значно подорослішала. У мене змінилися цінності та пріоритети, хоча можна подумати: що може змінитися в такого підлітка , як я. Вже через рік після вторгнення росії, я впевнено знала, чим хочу займатися. Не могла сидіти склавши руки, тому вирішила, що буду випікати солодощі на замовлення, я зробила сім позицій та віднесла на дегустацію в кафе. Пам’ятаю, хвилювалася шалено, проте хто мене зупинить перед дорослим життям, бо навіть відсутність світла( до чотирьох годин на день, а іноді і більше), чи пів дня у школі, чи відвідування музичної не змогли зупинити мене. Я хотіла стати фінансово незалежною. Знала, що опускати руки не можна. Хотілося хоча б чимось допомогти тим, хто цього потребував, а таких було багато.

Минуло майже два роки, і ось я пишу цю історію для підтримки тих, хто пережив те, що і я, або ще гірше. Так ось, війна - це жахливо. Це той слід у душі, який не зникне ніколи, а залишиться на все життя, але, чи потрібно здаватися? Я вважаю, ні! Адже за що наші хлопці та дівчата воюють? Хіба не за наше спокійне життя? Щоб ми могли по завершенню всього цього дикунства( зі сторони росії) впевнено відбудовувати нашу країну, захищати її інтереси на світовому рівні, дивувати іноземців нашим завзяттям та любов’ю до своєї Батьківщини, вивести її з тієї кризи, у якій вона опинилася. Сподіваюся, що майбутнє України велике і прекрасне. Вірю, що настане швидко той день, коли ми святкуватимемо перемогу. Цей день буде зі сльозами радості і смутку за тими, хто віддав своє життя за нашу незалежність і волю, за вільні вдихи і видихи , за вільну Україну.