Жорняк Жанна, 10 клас
Побузький ліцей, Кіровоградська область, смт. Побузьке
Вчитель, що надихнув на написання есе: Литвинюк Інна Леонідівна

Війна. Моя історія

Напередодні двадцять четвертого лютого мене попереджали, що буде війна. Я не брала до уваги цю інформацію, навіть не уявляла, що у ХХІ столітті може таке статися. О шостій ранку, прокинувшись від бабусиної з тіткою голосної розмови про вибухи в їхньому місті, я не відразу зрозуміла, що трапилось. Мені було досить страшно, тому мої батьки вирішили забрати мене від бабусі. Повернувшись додому, ми почали складати тривожну валізу, всі дуже переймалися подіями на фронті та постійно переглядали новини, але вірили в краще. Спершу із сім'єю ходили до підвалу, в якому ми зустріли досить багато знайомих з нашого селища.

У тимчасових сховищах стояли лавки та лежали теплі ковдри, бо було дуже холодно перечікувати тривогу в неопалювальному укритті.

Після початку повномасштабної війни в мене кардинально змінилося ставлення до людей. Я часто думала, чи зможемо вистояти, не зламатися. Я захоплююсь нашим українським народом, ми неймовірні люди. Під обстрілами кожен дбав не тільки про себе, але і про інших людей та дітей. Я не перебувала і не перебуваю на території, де ведуться бойові дії, але мою сім'ю це теж не обминуло! Найбільшою проблемою для мене є те, що я не можу зустрітися зі своїми бабусею та дідусем, на цей час вони перебувають там, де розриваються снаряди. Розмовляючи з ними, дуже часто чую вибухи, в такий час я навіть не знаю, що їм сказати, але, на жаль, гучні розриви мін вони сприймають спокійно, у них немає почуття небезпеки. Був випадок, коли вони потрапили під обстріл, знаходячись далеко від домівки. І я саме в той час розмовляла з ними по телефону. Зв'язок не припинився, бо бабуся не відімкнула телефон. Цей момент був одним із самих бентежних у моєму житті. Я зрозуміла, не потрібно відкладати на потім спілкування з рідними, ми не знаємо, що нас очікує в майбутньому. Бережіть своїх близьких і не забувайте їм телефонувати!