Левченко Світлана Анатоліївна, вчитель
філія Радіонівська гімназія Лозуватського ліцею ім. Т.Г. Шевченка

Моя Україна майбутнього

Ось Анатолій, морський піхотинець, і в рідному селі. Він не був вдома більше пів року, а здається – вічність. Як легко дихається домашнім повітрям, як приємно ступати добре знайомою стежиною по золотисто-червоному килиму осіннього листя. І все це – своє, рідне.

-Татко! Мій таточко! – біжить назустріч маленький синок, а його серце б’ється так швидко, бо давно вже чекало цієї миті. Його усмішка – сонце на ясному небі. Тато, втомлений війною, але з радісним обличчям, поспішає назустріч і міцно стискає в обіймах свого п’ятирічного Ростика. Їх обійми – це обійми двох душ, які були розділені війною, але тепер знову є разом. Тато ніжно цілує його кучеряве волосся й шепоче слова любові та надії.

-Сину! Синочку мій! - зойкала мати під свист куль і завивання падаючих снарядів, коли вона зі своїм чотирирічним синочком вибиралися з окупованої території через 2 ворожих блокпости на Суми, залишаючи за собою руїни минулого. Стараючись прикрити сина від свисту й гуркоту, вона вхопила його в обійми і впала на землю, прикриваючи собою, намагаючись уникнути грози вибухів.

-Вона так міцно обіймала сина, ніби це було востаннє, і тихо шепотіла: «Спокійно, синочку, мама поруч». А сама відчувала, як пульсація її серця набирає обертів. Юлія поглядала на Арсена, намагаючись приховати свої страхи під впевненим поглядом, і шепотіла, що вони знову побачать спокійне синє небо і свій будинок в Старобільську. І ця віра було єдиною силою, яка допомогла їм пережити цей жах.

-Мій синку! - пекучими й гіркими сльозами вмивається мати над могилою загиблого сина-воїна. Її плач лине в небо, наче молитва. Вона ніжно торкається землі на могилі, ніби шукає зв'язок з душею своєї дитини. У пам’яті зринають щасливі миті, коли він був маленьким, як вона вчила його добру й справедливості, терпимості й любові до рідної землі. А тепер її слова пливуть над могилою. Потім вона глибоко вдихнула запах землі і відчула, що її син у кожній квітці, у кожному листочку, у вітряному подиху, в сонячних променях. Її син-воїн завжди буде з нею, як символ вічної надії, пам'яті та любові.

Такою постає моя Україна. Важко їй, ой як важко! Сплюндрована, зруйнована, згвалтована, але нескорена. І хочеться кричати: «Люди, відверніть війну!»

Проходжу мимо дитячого майданчика. Він наповнений різноголоссям. Зупиняюсь на кілька хвилин і дивлюся на діток, що бавляться під променями осіннього сонця. Якась маленька дівчинка з двома русявими кісками у блакитній кофтинці обережно водить паличкою на піску. Ось у неї вийшло коло, потім у нього з’явились очі, ніс і посмішка. Підходжу до дитини й запитую, що юна художниця малює. А у відповідь: «Малюю сонце».

Тепер ми вже разом малюємо дерева, будинки, тварин…

-А може ще хмаринки намалюємо? - запитує дівча.

-Ні, не треба, дитино! Наше сонечко не знатиме хмар. Нехай вони ніколи не затьмарюють його. І воно буде щасливо посміхатися.

-Як мама?

-Так. Ми станемо архітекторами миру, а не хмар, які його затіняють.

-Тоді я намалюю маму, тата, сонце і мир, - радісно заіскрились оченята дівчинки.

І це вже буде Україна майбутнього. Україна, в якій пануватиме мир. Слово, яке на перший погляд здається найменшим, бо складається лише з трьох літер, але має величезне значення.

Для мене сьогодні мир – це відсутність війни, це стан гармонії та злагоди, в серці, в відносинах з іншими та на світовій арені. Мир - це основа для розвитку, і він дозволить нам зосередитися на розв'язанні внутрішніх завдань та досягненні процвітання.

Як я бачу Україну майбутнього? Беззаперечно – переможницею! Моя візія базується на кількох ключових принципах: економічний розвиток, соціальна справедливість, політична стабільність та активна громадянська участь. Нехай наша Україна майбутнього стане місцем, де кожен з нас може знайти своє щасливе і яскраве місце під сонцем. Моя Україна майбутнього - це країна, яку ми всі разом можемо створити, якщо будемо об'єднувати зусилля та працювати над своєю мрією. Тому нехай кожен з нас працює для того, щоб зробити цю мрію реальністю. Наша країна варта того, і разом ми здатні досягти цього майбутнього.