Ми жили в Кураховому, маленькому містечку в Донецькій області. Все було добре, містечко у нас дуже гарне, компактне, у нас лікарня була, садки і школи. Тепер не знаю, що там залишилося. Школа одна побита, садки також побиті. Багато чого розбитого в місті. 

24 лютого сину потрібно було йти до лікарні. У нього серце хворе, а він отримав направлення на медогляд від військкомату. Він прибіг і каже: «Мама, війна, лікарня закрита. Ніхто не працює, і лікарі не знають, що робити далі». Я включила телевізор і чую, що об’явили війну. Ми розгубилися. Не вірилося до кінця, що це в нашій мирній країні може приключитись.

Я віруюча людина, в моїй церкві закликали виїжджати хоча б на пару тижнів. 

Мені дуже важко прийняти, що діти гинуть. Діти не повинні цього всього бачити і чути. Коли ми вже чули вибухи, то семирічна донька дуже лякалася і бігла додому. Це було найдієвіше спонукання виїхати - щоб дитина там не залишалася і нічого не боялася. 

Ми виїхали звідти 2 квітня. Батька умовляли, а він не хотів виїжджати з дому.

Важко знайти квартиру і роботу на новому місці. Це було взимку, ми місяць шукали і не могли знайти підходящого житла. Дуже нервували всі. Потім знайшли, але дуже висока ціна: ми ледь виживаємо і витягуємо. Буває, без продуктів сидимо. Слава Богу, допомагають фонди, які дають продуктові набори. Кашу наварити хватає, а на інше ні на що не вистачає. Найважче, що немає стабільності і ніякої надії, що у нас буде своє житло, що наше там залишиться цілим. Не факт, що ми повернемося туди.

Тут мені зустрічалися тільки хороші люди, чуйні, добрі, співчуваючі. Я вдячна Фонду Ріната Ахметова, який дуже допомагає людям операції різні робити. Я дуже вдячна, що такі люди є, що вони допомагають. Це все людей згуртовує. 

Я не працюю зараз, а чоловік і син працюють. З нами мама моя, пенсіонерка. Донька в перший клас ходить, онлайн учиться, їй потрібно допомагати. Все одно сподіваємося, що повернемось додому і вона піде вчитись у нашу Курахівську школу. 

Тільки один Господь Бог знає, коли війна закінчиться. Люди щось не можуть сісти за стіл переговорів і вирішити це питання раз і назавжди, щоб цього не було. Ніяк у них це не виходить. 

Звичайно, хочу, щоб мої дітки жили спокійно і всі люди навколо мене були радісні, щоб у них все було, що їм хотілося: робота, своя хата, щоб у них діти посміхалися і раділи життю, а не боялися виходити на вулицю.