Козак Вероніка

9-а клас, Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів #3 Бердянської міської ради Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання – Кузнєцова Людмила Володимирівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Я-українка! І тому хочу написати, що я думаю про свою країну, свою мову, про історію, про війну, про мою любов до українського народу, загалом про все, що починається зі слова Україна!

Я пишаюся, що я українка! Але ж чому? Що є такого в нас, українцях, чого немає в інших народів світу?

Насамперед, я пишаюся українським народом. Це люди, на долю яких у всі часи припадало чимало випробувань. Сьогодні це знову повторюється, знову необхідно виборювати свободу та незалежність.

Я пишаюся справжніми українцями! А хто вони такі? Звісно, будь-де є як великі, справедливі люди, так і нікчеми, які роблять тільки гірше для своєї країни. На жаль, такі є завжди. Справжні це не ті, які надягли вишиванку, заговорили українською, та роблять вигляд, що вони українці, не які щось проголошували з високих трибун, а насправді розграбували країну і виїхали за її межі. Вони не мають права називатися українцями! У них немає сили духу.

Справжні українці це ті, які допомагають своїй державі, які пережили терор, як і у минулому, так і зараз, та не здалися, які взяли зброю і захищають свою землю, ті, які допомагають (волонтери) ЗСУ! Справжніми українцями я ще вважаю тих, хто доносить усьому світові нашу історію, розповідає про війну. Світ повинен знати правду!

Але найбільша шана сьогодні нашим захисникам! Вони попри все залишаються на лінії фронту, віддають своє життя… Тому кожного ранку о 9:00 ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, хто загинув від рук росії.

Я пишаюся історією України! Мільйони разів можна казати, який наш народ сильний і нескорений, тому що

нас завжди хотіли знищити, мати владу над нашими землями, в історії жодної нації не було стільки війн проти народу, проти мови! А ми є! Наші землі раніше довгий час були окуповані, наші книги українською палили, намагалися знищити нашу культуру, традиції, пам'ять. А ми є!

«Геноцид починається з вбивства однієї людини, не за те, що вона зробила, а через те, хто вона є»,- так казав Кофі Ананн. І сьогодні ми знов доводимо, що нас неможливо знищити. Ми є і будемо!

Я пишаюся нашою солов’їною мовою. Вона надзвичайна, милозвучна, а останнім часом і дуже популярна в усьому світі. Сьогодні я, як і багато інших людей, зрозуміла, що знати українську та розмовляти нею – це круто!

Я пишаюся, що народилася та живу у країні, де така земля, природа! У кожній області України є щось незвичайно-дивовижне. Гори Карпати, Кримські гори, Чорне море, великі й маленькі річки, озеро Синевир, Дністровський каньйон, унікальний заповідник Асканія Нова. Пустеля Олешківські піски , що на Херсонщині. Наші родючі чорноземи та багаті надра…

Я пишаюся здатністю українського народу об’єднатися в лиху годину та дати відсіч ворогу. З перших днів війни ми довели, що ми не та нація, яка здасться без бою.

Усі ті нелюди, які казали: «Возьмём Киев за три дня», - напевно не очікували, як ми їх зустрінемо.

Так, у 2014 році росії вдалося захопити частину нашої території, світ на це заплющив очі. І тому, мабуть, московити подумали, що можна піти далі. Вони назбирали купу зброї, техніки і повірили «великому царю» у всю цю маячню. Вони це називають «специальная военная операция». А ми з перших вибухів зрозуміли, що почалася ВІЙНА. Але майже за два роки ми не здалися. Ми пережили усе: і обстріли, і вибухи, і страх, і тривогу, і дні вимкнення світла та води. Нас і залякували, і погрожували, і спочатку нам було страшно, але упевненість у перемозі не зникала ніколи. На зміну страху прийшла злість, лють та ще більша ненависть до ворога. Вони збільшуються з кожним днем. А ще збільшується біль, він також ніколи не зникне…

Війна змусила нас по-іншому дивитись на багато речей: ми зрозуміли, які насправді паскуди наші сусіди- росіяни; ми навчилися цінувати час, ми почали радіти кожній миті спілкування з рідними та друзями. І найголовніше – ми довели всьому світові, що українці - сильна нація, що у нас незламний дух. Ми завжди боролися за незалежну Україну, як 100 років назад, як 10, як рік назад, так і вчора, і сьогодні , і завтра , і назавжди!

Сьогодні кожен намагається зробити свій внесок в перемогу. Я думаю, що прагнення вчитися якнайкраще – це і є моє поле бою.

Наше навчання тут, в окупації, – це показник незламності,

тому що можна було б вибрати інший шлях, але ні. І, можливо, це перемогу не пришвидшить, але я точно знаю: допоможе у майбутньому. За останній рік я дуже багато чого переоцінила, і попри якісь невдачі, я відчуваю, що йду потрібною стежкою, стежкою, яку показала мені війна.

Я розумію, що у майбутньому буде нелегко, часом, важче ніж під час війни. Але я маю уявлення, якою може бути Україна після війни і скільки часу піде на те, щоб повністю її відновити. Ми повинні бути сильними і не здаватися! Ми відбудуємо нашу країну попри все! І для того, щоб це зробити, так само потрібні будуть сильні люди, і ними повинні бути ми.

Ми - діти України, усе буде в наших руках, і разом у нас усе вийде!

Ми все зможемо, але це вже буде інша сторінка нашої історії.

Як писала Ліна Костенко:

« І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

І треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.»

Ми сильні, вільні та нездолані!

Великий народ – великої країни!