Євгеній Пономаренко, 10 клас

Комунальна Установа Ананівський Ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Левинська Марія Валентинівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла зненацька, підкралася, наче голодний хижак. 24 лютого 2022 року прокинувся від того, що всі кудись поспішають, метушаться. Я не звернув на це уваги: у нашій сім'ї так часто буває: збираються на роботу, а ще була маленька сестричка, якій виповнився лише рік. Але за виразами їхніх облич я відчув щось недобре. Батьки повідомили, що в нашій країні почалася війна.
— Що? Яка війна? Ви жартуєте? — запитав у батьків. 
На думці лише одне: швидше зібратися до школи. Але ніхто жартувати не збирався. 

Паніка... Перше, що спало на думку. Батьки відразу вирушили в магазин за продуктами, а я залишився вдома з братом, сестрою та бабусею.  Не знав, що робити!

Зайшов у групу класу – вона вже була переповнена повідомленнями. Почали швидко обмінюватися новинами. Шквал інформації. Війна одразу нас об'єднала. Чесно скажу: ми ніколи не були такими згуртованими, як того дня.

Наступного дня батьки говорили про все це між собою і з родичами. І найстрашніше, що я тоді почув, — батькові зателефонували з військкомату... У сім'ї троє дітей, тож його не могли забрати. Але пізніше тато підійшов, коли я вже збирався спати, і попросив телефон. Я без вагань його віддав, але запитав одне:
— Ти куди?
— На роботу, — відповів він.

Уранці його вже не було. Тільки бачив, як схлипувала мама у вітальні. Мені теж хотілося плакати, але я стримувався, щоб якось заспокоїти її. 

Перша повітряна тривога — було страшно. Перший день у підвалі —жахливо, перші звістки про загиблих — теж страшно. Але страх нас загартував, і все це поступово стало частиною життя...
Минуло пів року. Я бачив і чув батька тільки по телефону.

Літо, червень, звичайний день. Бабуся готувала салат, мама була в центрі. А я розповідав бабусі, що закінчив навчальний рік. Спочатку навчатися було важко: не могли пристосуватися до умов війни.

Одного дня наша собака Барон, спанієль, який після від’їзду батька поводився дуже пригнічено, наче ожив: став дзвінко гавкати й стрибати. Через вікно я побачив військову панаму...

Сльози радості рікою! Вибігши на поріг, побачив батька у військовій формі з сумкою. Я накинувся на нього й обійняв так міцно, як ніколи раніше. Перша зустріч наповнила будинок щастям і радістю. Саме тоді почув, що там, на фронті, відбувається... Я, думав, що нам важко, але ні. Ви ніколи не зрозумієте, як важко тим людям, які були під окупацією чи на передовій. Військові іноді спали просто неба в спальниках, смерть стала для них звичним явищем. Людям нічого було їсти, а гуманітарка не завжди доїжджала до них...

Після всього, що розповів батько, життя стало відчуватися інакше. Війна показала, хто насправді ворог, хто справжній друг, а хто зрадник. Люди змінилися. Дрібниці стали проблемою, країна стала ріднішою. 

Знаєте, сьогодні ми переповнені емоціями страху й помсти, але, як не крути, ця клята війна — це єдине, що змогло нас об'єднати. І цього точно немає в них, у тих, хто напав на нас, і ніколи не буде.

Війна триває. Мого батька звільнили зі служби, а я намагаюся добре вчитися, щоб у майбутньому змінити нашу країну і зробити її сильнішою та загартованішою, ніж зараз.