Анастасія Хільчук, 10 клас
Рівненський ліцей №8 Рівненської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Назарук Ніна В'ячеславівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Буває, що страх стає крилами ніг, або їх кайданами
Мішель Монтень, філософ 

Осінь. Спокій. Щастя. Тепло. Вибух. Війна. Смерть. Яке із цих слів для вас найстрашніше? Котре б ви виділили чорним кольором? Якби  я  –  то три останніх.

Про смерть  чула багато  від родичів, читала у книжках, бачила у фільмах. Але слово «війна» - страшніше. Хоч ці три останні слова за розміром однакові, але війна - це не одна  смерть. Безліч смертей і втрачених  життів, вбивства невинних дітей, нелюдські знущання.

4.02.2022 року... Я вперше тоді навколо  почула – “ВІЙНА”. Слово лунало з екранів телевізора і висвічувалося на телефоні, гриміло по радіо.  З’явилось і у моєму житті. Державний сусід (!) напав (!) на Україну, країну, яка у 28 разів менша  площею. Вихор фраз крутився у голові: “оголошена мобілізація…”, “вибухи пролунали…”, “російські війська увійшли на територію України…”, “десант  у  Гостомелі…”.

Мені важко зрозуміти, що відбувалося.  На душі – неспокій. І підкрадався страх... Це  стало жити поруч зі мною уже через день.

25 лютого 2024 року ракета поцілила у наш рівненський аеродром. Моя родина тікала в укриття. Вперше за п’ятнадцять років бачила подібне. Новини зі сходу і центру України були страшними. Молила Господа, щоб це був сон.

Друга ніч війни. Сон тікав, їжа не сприймалася. Зранку разом із рідними вийшли із   підвалу. Вдихнула  повітря. Світило сонце. Без вибухів, паніки. Значить, зараз все буде звичним. 
Мама вирішила ще бути  в укритті. Як? Я не можу подолати страх?  Нехай я?!  Але ж і дорослі теж?!  Знову  дикі звуки повітряної тривоги. Страх полонить, я панікую… Важко зосередитися.  Мовчу… Як бути? Однокласники говорять різне. У когось батько вже на сході, у багатьох – на півночі  області, у територіальній обороні. Це  що? Раніше такого  не чула. Кажуть, що росіяни хочуть захопити Київ.  Страшно. 

У Рівному з’являються люди, яких називають переселенцями. Говорять переважно російською. Як так?  Ця мова вбиває. А вони ?..

Як допомогти собі? Запитую друзів,  нічого не можуть відповісти. У спортивному залі дорослі плетуть маскувальні сітки. Робота йде майже цілодобово.  На підлозі – багато тканини. Вона переважно темна. Мої ровесники ріжуть тканину. У шкільній їдальні готують обіди для блокпостів, яких  багато на виїзді з міста. Хлопці ходили туди, їх прогнали.

Переслідують звуки тривоги. Гуде вже не тільки радіо, увімкнули і вуличний сигнал. Особливо страшно вночі. У вухах – беруші, щоб не чути Не допомагає. Психолог радить знайти заняття.

Пробую одне, інше, але ні… Серджуся. Думала, що сильна. А як  же на війні? Прочитала, що, тікаючи від росіян, люди рятують  домашніх  тварин. Трапився пост про дівчину, яка вивозила собак із інвалідністю з розбитого Ірпеня. Її ім’я Настя Тиха.

Мене повернули до відносно  життєвого ритму слова Ліни Костенко. Вона поважного віку, за дев’яносто.  Це вже дуже-дуже багато. У шість разів більше, ніж мені. Поетеса  створила короткий вірш про вибухи над Києвом. Вони видалися  їй “жовтими  хризантемами”. 

А далі було  так:
То  що – тікати?
Бігти  в  бомбосховище?

А у  кінці:
хто не тікав, того не доженуть
І я перестала  боятися.  Засвоїла урок страху. От  і  все.