Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 218
Лариса Миколаївна Рябцева
вік: 86
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Широкине
Широкине
«Снаряд упав у дворі, мене вибуховою хвилею вдарило об дерево»

Вона любить Україну, все життя навчала дітей. Наразі часто стикається з проблемами як переселенка. Не хоче почуватися винною за те, що проти своєї волі вимушена була залишити рідну домівку, ховаючись від обстрілів. Мріє повернутись в рідне Широкине.

А потім раптом 4-5 вересня 2014 року страшні обстріли. Ми в підвалі, десять осіб, сиділи. Усі просили Бога: «Господи, пронеси, Господи, пронеси». Молили Бога. Сипалася штукатурка. Стіни тремтіли, як картонні, у підвалі. Ось такі обстріли були.

Мій тато був директором Широкинської школи. Мама – бригадир польової бригади. Я, як усі сільські діти, їздила на коні. Дядько навчив мене боксувати, я билася з хлопцями. Ось таке життя в мене було. Але дуже веселе, нормальне.

У сорок першому році, у жовтні, прийшли німці до нас. Мені було сім років. У сорок третьому році два донощики написали, що ми – сім'я комуніста. Маму німці побили, вона померла через два тижні. А батько в травні сорок п'ятого року загинув у Берліні. Ми залишилися з братом сиротами.

Я пережила дитбудинок, сирітство. Бачила голод, холод. Важке було дитинство. Але я ніколи не втрачала надію. Я життєлюб і енергійна людина. Я вчилася в педучилищі удень, а тут радгосп «Зірка» був, я нянькою нічною працювала.

Закінчила педучилище. Попрацювала два роки в Антрациті й повернулася додому, в Широкине. Відтоді не виїжджала. Як я зайшла в Широкинське школу у п'ятдесят восьмому році, так мене розрахували 1 травня 2015 року, 59 років тяжко пропрацювала. 

У Широкиному ми почали будувати хату. Десять років будували. Чоловік хворів, він у шахті дістав каліцтво, інвалід. На вчительську зарплату жили. Нормально жили, небагато, але нормально. У нас великий город, тридцять п'ять соток, шикарний сад, багато фруктів. Гарний малинник, полуниця. Усе було, що потрібно для життя.

«Ми сиділи в підвалі й просили Бога: «Господи, пронеси!»

А потім раптом 4-5 вересня 2014 року страшні обстріли. Ми в підвалі, десять осіб, сиділи. Усі просили Бога: «Господи, пронеси, Господи, пронеси». Молили Бога. Сипалася штукатурка. Стіни тремтіли, як картонні, у підвалі. Ось такі обстріли були.

Потім все стихло. Мінські переговори почалися, ми так раділи, що це все закінчиться і буде кінець війни.

Тікали ми після цих обстрілів до Сєдового. Два тижні там жили. І в Бердянську два тижні теж жили. Неможливо було жити в Широкиному. Обстріли були жахливі.

Ну, а потім «сіра зона». Часто не було світла, газ не давали. Продукти несвоєчасно привозили. Але якось село жило. Люди працювали, працювала сільська рада, лікарня, школа, пошта. Але нам, бюджетникам, не заплатили. Аванс дали 14 серпня, але не заплатили зарплату. Ми просто працювали, тому що треба було працювати. Оскільки ми «сіра зона», нам за шість місяців зарплату так і не заплатили.

«Стріляють, а жінка каже: «Піду чаю підігрію»

Дуже часто стріляли, особливо вночі. Я нап'юся таблеток, у кухні на підлозі постелила собі щось, а дочка моя не спала взагалі. Не було такої хвилини, щоб не рвалися снаряди. Якщо не в селі, так десь за селом. 

У нас дуже добрий голова сільської ради був, Глущенко Олександр Миколайович. Це незрівнянний чоловік. Він нас не кинув у важкі хвилини. Був весь час з нами. І ось він дізнався, що буде обстріл. Передав: «Люди, о другій годині буде обстріл». Але ми навіть не думали, що буде. Я в цей час ішла вулицею, поверталася зі школи. І раптом свистить щось. І вибухи… Я настільки перелякалася!

На другий день ми з донькою йшли, то ми під паркан підбігли, лягли там і лежали, поки обстріл. Це було дуже страшно.

Я у своєму житті пізнала вже війну, але ж з молоді ніхто не знав, що це. Якось з нами була молода жінка. Стріляють, а вона каже: «Піду чаю підігрію». – «Куди ти йдеш, осколки летять?». А вона каже: «А що, вони сюди прилетять?». Ось таке враження було в людей.

Я пережила Другу світову війну. Я бачила, як німці заходили в наше село і як його звільняли. Усе я на собі випробувала. Але такого страху, як тепер, не було. Напевно, зброї тоді такої не було, як тепер. «Гради» як почнуть бити – то дихати важко.

«Ми пішки пішли із села. Я до палиці прив'язала білу ганчірку»

Страшно, коли свистять осколки повз тебе. Коли розірвалися снаряди у дворі, мене кинуло на землю вибуховою хвилею і вдарило об дерево. Плече перебило, два ребра і хребець дуже забило. Мені зараз дуже боляче ходити. 

Дочка була зі мною і сусіди. Навпроти мене лікарка жила, вона відразу мені зробила укол: і но-шпу, і щось знеболювальне. Моя учениця купила ліки, привезла. І я так сиділа в підвалі. Лежати не могла. Два тижні сиділа, тому що такі болі були страшні. Але пережила.

Перші убиті були, перші будинки спалені. Ваня Носков ішов з моря, снаряд прямо в нього влучив, міна. Розірвало на шматки. Зібрали всі ці шматочки, склали в ящик. Дружина поклала костюм і так ось закопали. Жертв було багато. У Широкиному загинули 15 осіб мирних жителів. 27 поранених. Уже тут, у Маріуполі, 137 осіб померли, широкинців.

У лютому 2015 року в терміновому порядку почали широкинців евакуювати. Одних вивезли на Театральну площу, але ми не потрапили. Інших – до Поживановської церкви. Ми з донькою знову не потрапили. І тоді ми пішки пішли із села. Прив'язала я до палиці білу ганчірку – і через Шпиль пішки п'ять кілометрів до села Бердянського ми добігли.

Потім прошу свого учня: «Вивези, Андрійку, вивези нас». Ми приїхали до Маріуполя і два тижні жили в Оленчиної начальниці. Потім знайшли квартиру. П'ятий рік тут живемо. 

«Вижили завдяки допомозі Ріната Ахметова»

Я патріот своєї батьківщини. Я дуже люблю українську мову. Багато українських письменників знаю напам'ять. І вірші Шевченка, і Лесі Українки, і твори Панаса Мирного. Усіх я знаю. І мені дуже боляче. Ми нікому не потрібні.

Дякую Рінату Леонідовичу. Ви знаєте, я низько йому поклонюся й подякую кілька разів. Якби не його пайки, якби не його підтримка, ми б перші два роки абсолютно не вижили тут. Абсолютно. Це завдяки йому.

Ми, сільські люди, звикли чимось займатися. Ми звикли щось робити. Я не уявляю собі життя – сидіти на лавці. Це для мене щось страшне. А зараз змінився ритм нашого життя. У нас немає даху над головою. Усе це чуже. Ми спимо на чужому ліжку, ми їмо з чужого посуду. Дуже важко.

Мені нещодавно солдати привезли мої три каструльки, скатертину й іконку. Це прапрапрабабусі благословення. Ікона 1837 року.

Ми не живемо, а виживаємо. Допомагає нам вижити в цих важких умовах насамперед те, що ми, широкинці, громада. Ми не розчинилися в середовищі маріупольців. Ми разом завжди.

Я вчила дітей доброти, любити Батьківщину, любити мову рідну. Ми такі диспути, ми такі читання організовували: Шевченка, Лесю Українку, Коцюбинського… Усе це було. Тепер його немає.

Перше, про що я мрію, про тишу, про припинення війни. Якщо скажуть, що для того, щоб був мир, треба пройти до Широкиного на колінах, я б пішла туди на колінах. Моя мрія – побути в Широкиному, вклонитися могилам рідних. Я дуже хочу додому.  

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій