Костюк Артем, 9 клас, Ялинцівська гімназія Піщанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривошапко Надія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Тяжкі-претяжкі п’ять літер. Сповнені болю, жалю, тривоги, але й мужності, відваги, жертовності. Мені 14 років, і 10 із них пройшло, на жаль, не в мирі та спокою, а під час військових дій, що спалюють і руйнують природні ландшафти, міста і села, людські житла і долі.  А останні роки в моє життя, як і в життя мільйонів інших українців, увійшли поняття: повітряна тривога, безпілотники, ракети, укриття, вибухи, «прильоти», замінування, балістика… Нема спокою, нема абсолютної впевненості в завтрашньому дні. Є лише надія. Є безмежна віра в Бога та наші ЗСУ.  

Є бажання наблизити Перемогу, зробити все можливе, щоб Україна знову стала вільною, квітучою, незалежною, багатою. А сильною вона була завжди.

Тисяча днів війни… Навіть страшно вимовити, а ми ж пройшли їх, ціною неймовірних зусиль, але пройшли, пережили, ми рухаємося далі. Тільки до Перемоги. Тільки до Волі. Скільки потрібно витримати, стільки й зможемо, іншого не дано. І нам не буде складно пригадати Свій Шлях. Бо кожен день – це маленька перемога.

Отже, спробую написати свою версію роздуму: «як воно – жити, вчитися, розвиватися, радіти під час війни?» Почну з того, що я, як і моя прабабуся, - дитина війни. З різницею у 80 років…

24 лютого 2022 року… На початку повномасштабної війни я пережив шок, як і мільйони українців. Можливо, я, як дитина, не зовсім чітко розумів глибину трагедії, але, спостерігаючи за реакцією старших членів родини, я пройнявся загальним настроєм… Ні, не паніки, а якоїсь «тривожної сконцентрованості», рішучості, чіткої позиції – об’єднатися, вистояти, вижити, перемогти. Моя мама продавець продуктових товарів, працює в магазині, що розташований на трасі державного значення. У перші місяці війни дуже багато наших воїнів рухалося цією дорогою, і часто заїздили за чимось, в основному, випити кави. Так–от, завжди люди, жителі села, пропускали їх без черги, намагалися оплатити їм покупки, принести до їхньої машини ще якісь необхідні речі. Також знаю, що мої односельці зносили до школи та будинку культури теплий одяг, ковдри, постільну білизну, предмети побуту людям-біженцям, переселенцям.

У школі наші вчителі ліпили вареники та пиріжки для наших захисників. Плели і плетуть сітки для військових захисників.

Територіальна оборона виставила пости на в’їзді – виїзді з Кременчука. Перевірялися документи. Чітко діяла комендантська година. Що мені найбільше не подобалося, так це лізти під час тривоги до підвалу, так званого сховища чи укриття. Там було холодно, вогко, зовсім не приємно сидіти. Зараз, коли ми ходимо до школи і навчаємося, не дивлячись ні на що, в очному форматі, є змога перебувати після сигналу сирени у справжньому, добре обладнаному сховищі.

А тоді ми всі були в стані шоку, перейшли на дистанційну…

Мій тато займається налагодженням систем зв’язку, що також украй необхідно нашій державі і, звичайно, військовим. Зі своїми колегами, друзями (а серед них багато футболістів, бо тато ще й трохи займається тренерською роботою) він бере участь у зборах фінансів, щоб терміново допомогти з технікою тому чи іншому військовому підрозділу. До речі, стадіон у  селі дуже гарний, добротний, зі штучним покриттям. Тут постійно відбуваються тренування та турніри серед команд під егідою Асоціації з футболу міста Кременчука та Кременчуцького району.

Так, навчатися, працювати, займатися спортом – усе це вкрай необхідно робити і зараз, під час війни. Це зміцнює нашу державу, виховує молоде покоління освічених спеціалістів, справжніх патріотів.

За моїми спостереженнями, українці стали дружнішими, співчувають один одному, підтримують і своїх рідних, і зовсім незнайомих людей, які потребують цього. Ми зміцніли, загартувалися, об’єдналися. Працюємо, вчимося, проводимо благодійні акції на підтримку ЗСУ. Живемо – і це головне. Єдине, чим я зараз живу, так це бажанням миру, спокою, щоб наші героїчні воїни повернулися до своїх домівок, до своїх родин. Щоб Україна постала з руїн сильною, квітучою, вільною.  

Тисяча днів війни…  Більше не треба, Боже!..