Веренич Карина, 9 клас, Спеціалізована школа № 115 імені Івана Огієнка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петрук Луїза Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У цьому есе я хотіла б поділитися своєю історією про те, як почалася війна в моїй країні, і як я змирилася з реальністю, де війна стала частиною мого життя, починаючи з 24 лютого 2022 року. До цього дня батьки часто говорили про можливе вторгнення сусідньої країни та про те, що потрібно бути готовими. Але думки людей розділилися: одні стверджували, що війна неминуча, інші не вірили в це.

Я до останнього була впевнена, що це неможливо - адже ми живемо в сучасному світі, і війна здавалася абсурдом. Але як же я помилялася.

Я чітко пам'ятаю те ранкове пробудження, особливо дивний сон, який ніби передбачив біду. Всередині було відчуття тривоги, яке лякало. Я увійшла до ванної, щоб зібрати речі, і раптом почула голосне виття сирени. Прокинувшись, я ще довго не могла позбутися цього страху, але намагалася заспокоїти себе, кажучи, що це був лише сон. Я поглянула на годинник - 6:30 ранку. Я вирішила, що маю ще трохи часу перед школою, і знову лягла в ще тепле ліжко. Але мати тихо зайшла в кімнату, і її важке дихання насторожило мене. Коли вона розбудила мене, у її очах був такий страх, що відповідних слів для опису не було.

Момент, коли я вперше почула сирену за вікном, розділив моє життя на «до» і «після». Цей звук був як сигнал до втечі, як заклик ховатися, адже небезпека вже тут.

Я боялася за своє життя, за життя своїх рідних, за наших домашніх тварин. Безсонні ночі, наповнені тривогою, стали моїм супутником. Коли почалися бомбардування, ми з родиною вирішили знайти укриття. Вибір пав на школу неподалік від дому, в якій я на той момент не навчалася. Я добре пам'ятаю, як ми вимикали світло, боячись, що нас можуть знайти і вбити. Ми економили на всьому, не милися, спали по 4-5 годин на добу. Ці дні були виснажливими - життя перетворилося на виживання, наповнене страхом, що смерть може прийти будь-якої миті. Ми спали на дерев'яних палетах, а коли не спали, безцільно блукали підвалом або сиділи в телефонах. Час тягнувся, і ці дні зливалися в суцільне випробування.

Через два місяці нас прихистила вчителька в Івано-Франківську, у Богородчанах. Ми опинилися в будинку, де жили п’ятнадцять людей.

Одного ранку я прокинулася не від будильника, а від звуку вибуху, який, за словами мами, долинав зі Львівської області. Це був удар по аеродрому, і я злякалася, що вибухи можуть дістатися й до нас. Хоча в Івано-Франківську було тихіше, ніж у Києві, я постійно сумувала за домом, за бабусею та дідусем, за нашими тваринами. Моя мама двічі купувала квитки на потяг до Києва, але кожен раз повертала їх, бо влада попереджала, що повертатися ще рано. Це мене дуже засмучувало, але я розуміла її рішення.

Коли ми нарешті повернулися до Києва, я зрозуміла, що більше не хочу виїжджати з рідного міста довше, ніж на два тижні.

Страх за свою родину та тварин, які залишаються вдома, став сильнішим за страх перед вибухами. Тепер я звикла до постійних звуків війни. Руйнування та вибухи вже не вселяють такий жах. Але найбільший страх, який залишився - це страх втратити близьких. Немає нічого страшнішого за це, адже родина - це найцінніше, що є.