Була вдома, збиралася на роботу, у школу. Почали дзвонити батьки моїх учнів. Усі дуже налякані, не знають, чи відпускати дітей до школи. Ми живемо у Донецькій обл., м. Дружківка. Вранці почули вибухи у Краматорську.

Труднощі були, як у багатьох. Страх, важко було прийняти рішення, стосовно евакуації, але треба вивозити дітей. Виникло питання : куди їхати? Спочатку виїхала з донькою за кордон, чотири місяці жили у Словаччині. Але повернулися, бо в Україні залишилися старенькі батьки, їм без нас важко. Зворушило відношення до українців у Словаччині. Люди коли чули звідки ми, намагалися допомогти. Ми вже повернулися, а знайомі словаки пишуть нам, цікавляться нашими справами, хвилююттся за нас.

Коли повернулися до дому, у рідне місто влітку 2022, виявилося, що у Дружківці зовсім немає води. Питну воду возили з колодязів, технічну з річки. Так тривало все літо. Потім оголосили, що у Донецькій обл. не буде газу, ми залишилися без опалення, так як живемо у будинку. Знову прийшлося виїжджати з домівки. Сім' я роз'їхалася у різні куточки країни.

Робота є. Я працюю вчителем, але зарплатня стала меншою. Навіть іноді виникають думки с приводу зміни роботи. Хочь я люблю свою професію, мені подобалося завжди спілкуватися з дітьми, вчити їх думати на своїх уроках математики.

Це може бути не очикувано, але про війну нагадують магнітики на холодильнику. Коли сталися вибухи у перші дні війни у нашому місті, одного разу магнитики навіть повідпадали. Я їх назад прикріплювала і плакала, бо це були сувеніри з Києва, з Маріуполя, з Бердянська.