Зранку як і вся Україна прокинулася від вибухів.В той момент ми з сім'єю перебували вдома. Наш мозок не розумів що відбувається, ми чули вибух за вибухом який не на мить не вчухав. В наших очах був страх, був якись ступор, не розуміли що робити. Виглянувши в вікно, побачила, що люди всі кудись біжать, гхтось сідає в машини і кудись їде. В мене була паніка та істерика, я не розуміла що роботи. Згодом взявши себе в руки ми почали думати що робити далі, бо в нас дитина маленька, зібравшись я пішла до магазину щоб купити продукти харчування,коли я вийшла на вулицю було чути як ворог гатить наше передмістя, я бігла до магазину, бо було дуже страшно. Зайшла в магазин, а він був вже напів порожним, я знайшла деякі продукти брала усе що було, в черзі простояла більше двох годин, вийшла з магазину і побігла до аптеки щоб купити ліки, а там також черга дуже довго. Купивше все прийшла додому. Після обіду ми з сусідами нашого будинку почали розбирати підвал, щоб було де ховатися. В підвалі ми зробили спальні місця, де і прожили 20 днів. До квартири ходили тільки щоб приготувати їжу та прийняти ванну. Згодом наша дитина дуже захворіла і було вирішено покинути наше місто.

Труднощі були дістати їжу,бо магазини були пусті. Всі події для нас були шоком, коли над нашим домом літали ворожі літаки, безкінечні обстріли і ти не знаєш, куди що влучить. В нашому місті до нас приходили один раз волонтери і принесли їжу, воду пили воду з-під крану, кип'ятили та вживали.

Зараз ми всі разом, наша сім'я стала кращою. Зараз я не працюю так як дитина мала, до війни я працювала нянею в сім'ї, коли моя дитина відвідував дитячий садок. Я шукаю працю вдома, але поки що без результатів. Про війну мені нагадує моя дорожня валіза - завжди була з нами.