Я з Краматорська. Мені 11 лютого буде 82 роки. Жила я добре. Працювала завідувачкою дитячого садка, потім директором дитячого табору. Мені вже багато років. 

В перший день війни я була дуже засмучена. Переживала за нашу молодь. Багато людей роз’їхалося з дому, з країни. Зараз взагалі невідомо, що буде. Потім і мені довелося виїхати. Дочка мене змусила. 

12 березня, після прильоту на наш залізничний вокзал, ми поїхали до Житомира. Потім - до Києва. Дев’ять місяців нас дома не було. Сусіди зателефонували і сказали, що в нас розбиті вікна. 

Я вже повернулася до Краматорська. Зараз перебуваю у своїй квартирі. Спочатку не було ні води, ні світла, ні газу, а потім нам усе відновили. Я людина віруюча. Молюся Богу, ходжу в Палац культури на службу. 

Звичайно, на душі неспокійно, але я думаю, що в нас усе буде добре: залишимося живими та здоровими, і вціліють наші будинки. Правда, сьогодні був приліт у тролейбусне управління. 

Думаю, що війна скоро закінчиться. Ми надіємося на це, віримо. Багато вже повернулося людей, і з дітками також. Якщо раніше нас на церковній службі було п’ять чоловік, то зараз – 34. Нам тут роздають допомогу. Дай Боже, щоб і надалі так тривало. Ми дуже задоволені. А війна скоро закінчиться, хоч нас і залякують. У травні будемо святкувати перемогу.