Лєснічук Ірина, 11 клас, Херсонська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №24 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савчук Анжела Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів, 24000 годин, 1440000 хвилин: у кожного українця в пам’яті гуде початок жаху наяву, і ніхто не забуде його. Як і я, свій шлях війни, шлях довжиною в життя…

31 грудня 2021 року – відлік було почато. Ми готувалися до свята: прикрашали новорічний стіл, дивилися різдвяні фільми. Близько двадцять першої години вимкнули світло, і це не сподобалось усім, адже знаємо: як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Тоді я ще не розуміла, що це був знак…

…23 лютого 2022 року – закінчується карантин, та завтра ми, учні, виходимо до школи, чому я дуже зраділа. На вулиці не те що холодно – навіть тепло. Сонце трохи гріло, і на деревах були бруньки, а на деяких гілках показувалось молоде листячко. Ми з мамою йшли до дитячого садочка забрати мого молодшого брата. Я була настільки щаслива, що подумала вголос: у свій перший день після карантину вдягну спідницю й туфлі. Цей надзвичайно хороший день ніщо не могло погіршити!

Проте наступного дня я не пішла в школу, туфлі залишилися в коробці, а спідниця – у шафі…

О шостій ранку я почула біля своєї кімнати шурхіт: хтось важко дихав та збирав речі. То мама складала валізу, поспіхом кидаючи залізну чашку, військові шкарпетки та документи. Це було настільки незвично, що тоді подумала: мабуть, сталося щось.  

І тут вибух!!! Після нього я усвідомила: почалася війна…

Я сиділа у вітальні, слухаючи новини, у паніці намагалась додзвонитись до когось із друзів, дивилася на розгублену маму й боялася запитати її, де мій тато-військовий. З того дня й до виїзду з Херсона все здавалося мені жахливим сном, від якого я не могла прокинутись. Чудово пам’ятаю пусті полиці магазинів, велику чергу заради соєвих сосисок, автоматні постріли на сусідній вулиці. І досі я відчуваю холод на руках, коли прокручую кінострічкою події перших днів: ми з бабусею в черзі в «Таврію В», потім забігаю в «АТБ» купити гарячого шоколаду, чую про зґвалтування дівчат за «Плазою», більшість з яких була неповнолітньою.

Навіть не уявляю, що б могло статися, якби я затрималася там на декілька хвилин…

Але понад усе я хвилювалася в ці дні за свого батька, з яким не було зв’язку. Мама сказала, що він вскочив з ліжка о третій годині, схопив робочий ноутбук та вибіг з будинку, а вже о шостій написав їй не випускати нас, дітей, з хати. Нашу сім’ю заспокоювало одне: він живий, хоч і не в Херсоні.

З лютого до квітня ніхто не знав, де тато і що з ним. Але нарешті ми зустрілися на неокупованій території –  і я зітхнула з полегшенням…

11 квітня 2022 року – напевно, найбільший доказ моєї хоробрості. У невеликій машині були я з братом та три жінки. Ранок темний і холодний (як для квітня), до того ж у Херсоні. Ми виїжджаємо… Я видалила все, що в мене було в телефоні, тримаючи його в руках, щоб здати для перевірки на російських блокпостах. За вікном було так само, як і в моїй душі: пусті та спалені поля, уламки машин та військової техніки. Замість мапи в нас аркуш, на якому нашвидкуруч намальована дорога.

Шість блокпостів… 17 годин між життям та смертю… – і ось!!! Рідні обличчя українських воїнів, а з-поміж них мій тато. На все життя залишаться в мене ці миті шаленого щастя, відчуття свободи!

Але куди тепер? 13 квітня нам допомогли люди із Західної України, дали нам житло і багато гуманітарної допомоги. Тепер у моєї родини є нові друзі, стосунки з якими ми будемо підтримувати протягом життя. За ці дні війни я пережила багато чого: і сум, і розчарування, і страх, і ненависть. Проте надія ніколи не згасала в моєму серці. Часовий відлік обов’язково скінчиться, я знаю. Буде так, як співає гурт «Океан Ельзи»: «Все буде добре!»