Ботвинюк Оксана Василівна, викладач гуманітарних дисциплін Відокремленого структурного підрозділу «Херсонський політехнічний  фаховий коледж Національного університету  «Одеська політехніка»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Суботній ранок. Я прокидаюся, роблю гігієнічні процедури і збираю валізу. Сідаю в маршрутне таксі і згодом виходжу на зупинці «Залізничний вокзал». Роблю  традиційне фото неймовірного сходу сонця, яке виглядає з-поза вагонів «Укрзалізниці» і заходжу до приміського потяга. Не надто сучасного, але най-кращого у світі, бо повезе мене до рідного батьківського села.

4 години з улюбленою книжкою, чаєм і смаколиками промайнуть доволі швидко і незабаром пункт призначення.

Іноді це було буденністю, а зараз - сон, який періодично виникає і нагадує мені про те, що робило мене щасливою. Коли його бачу, то не хочу прокидатися, бо саме там можу обійняти найближчих у світі людей, зайти до рідного двору, зірвати з дерева горіхів, вигуляти в полі Рекса і зустріти з ним захід сонця. Мимоволі згадую слова Михайла Коцюбинського: «Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетер-плячий… А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок…».

І як же хочеться крикнути, вдихнувши на повні групи серед рідного херсонського степу: «Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей…»! Але тут, за сотні кілометрів від рідного дому, здається і сонце не таке тепле.

Мешкаючи тут, в статусі внутрішньо переміщеної особи,  довго не хотіла казати: «Йду додому». Бо дім – це в першу чергу моє маленьке село, яке нині перебуває в окупації і страждає від нестачі води після руйнування нелюдами Каховської ГЕС. А як хочеться побачити там веселку після дощу, яка з'явилася над полем соняшників, що опустили голівки, готуючись до сну!

Чи ту веселку, яка прокладала мені шлях  додому Мелітопольською трасою, обабіч якої влітку квітнули неймовірної краси маки, ромашки чи милувалися  достиглі кавуни і дині – скарби моєї таврійської  землі.

 Дім – це моє місто-герой Херсон, мешканці якого мужньо витримали окупа-цію, катування, обшуки, нестачу продуктів, відсутність світла, опалення та води. Усвідомлюючи небезпеку, вони все ж  відстоювали свої права на мітингах, вигукуючи, що «Херсон – це Україна!». Надзвичайно складним було рішення виїхати з окупації… Покинути все, до болю знайоме…

Шанси виїхати за один день були мізерні. Російські військові постійно закривали пункти пропуску, розстрілювали колони мирних людей, змушували тривалий час стояти просто неба.

Край дороги, всіяної мінами, а не пшеницею… Це був шлях життя, яке могло обірватися в будь-яку хвилину. Але той страх – це ніщо у порівнянні зі сльозами радості, які з'явилися у мене, коли побачила український прапор і посмішки військових на підконтрольній території.

Сльози радості і водночас суму, бо невідомо коли відчиню двері рідного дому і обійму своїх батьків.

Зараз я мешкаю в гірській області, але дуже хочу почути шум хвиль нашого Чорного і Азовського морів, зустріти захід сонця на Станіславських кручах, посмакувати справжнім херсонським кавуном і нашою річковою рибою. Наступ-ними пунктами плану буде сходити за грибами в Олешківський ліс і відвідати Рожеве озеро. Та найбільше хочу прогулятися в рідному місті Шевченківським парком, насолодитися вуличною музикою і спуститися вниз до Набережної.

Стати і послухати як із річкового порту відправляються кораблі, а на лівому  березі коливається очерет, де  сидять затяті рибалки.

Потім завітати за книжко-вими новинками до давно знайомої зі студентських часів Гончарівки, взяти  смачної кави, сісти на схилах Дніпра і насолоджуватися моментом, бо Я –ВДОМА! Вдома, де вже ніколи не буде чутно вибухів, а люди вільно йтимуть вулицею, гулятимуть парками і не боятимуться стати жертвою масових атак російських безпілотників чи КАБів.

 Моє місто  не впізнати…Воно  страждає і зазнає руйнувань. Його рани, залатані фанерою, кровоточать цілодобово.

Та попри все героїчні херсонці живуть, народжують, працюють і тримаються з вірою в перемогу і світле майбутнє. Бо Херсон – це Україна! Мій дім – це Україна! Вільна, незалежна і найкраща у світі!