У нас із чоловіком онучка 17-річна під опікою. Я прокинулася о пів на п’яту ранку, чую - над головами щось летить. Я стала дивитися – летять ракети, 19 штук нарахувала. Я прийшла і кажу: «Онуця, вставай, давай збирати документи, в нас війна почалася». 

Почали летіти літаки, вертольоти з ними, а тоді пішла техніка по верху села, дуже було гучно і страшно.  

Коли ми їхали з лікарні, нас ледь не розстріляли в машині так звані наші «освободітєлі». 

Ми пів року були в окупації, приходилося дуже важко. Я ще й поламала ногу, лежала спочатку в Енергодарі в лікарні, потім перевезли в Дніпрорудний. Дякую лікарям за операцію. В одній лікарні лежали ми, цивільні, і лежали орки. Дуже важко там з ними було. Ми плакали і просилися додому. 

З продуктами, з хлібом дуже важко було і морально теж. Як глянеш, що вони ходять з автоматами... Вони ледь наше село не спалили - літом там запалили, і ніхто не тушив. Зараз би люди також звідтіля виїжджали, та немає як. 

Довелося виїжджати під обстрілами. У той день багато їхало в Енергодар, ми також сюди виїжджали. Рашисти сказали, що внучку заберуть у нас, бо ми пенсіонери, і вони казали, що ми не можемо бути їй опікунами. Та й нам самим було дуже страшно. Ми швиденько-швиденько зібралися за півтори години і поїхали. Потім казали, що в селі нас шукали. 

В Запоріжжі жила наша середня дочка. Вона з сім’єю зараз виїхала в Нідерланди, а ми в їхній квартирі. Платимо за комуналку, а так - слава Богу, що хоч квартиру не наймаємо. 

Онучка поступила в педучилище, навчається на першому курсі. У неї було бажання поступати, вона сама набрала бали ті, що треба. 

Мрію про мир для нас усіх, дітям нашим, мир в нашій країні. Щоб було все в нас добре, щоб діти наші працювали, щоб онукам жилось добре.