Софія Теодорович, 7 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №29 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Теодорович Софія, я учениця 7 класу «Прилуцького ліцею №29 Луцької міської ради.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була у 5 класі. Здається, це було не так давно, але з того часу я наче подорослішала на десятки років.

Війна - це щось жахливе, що важко описати словами. Пам’ятаю перші вибухи, паніку, страх... Пам’ятаю, як мама хапала документи, а я стояла мов укопана і не могла повірити, що це відбувається з нами.

У той час я вперше відчула, як важлива підтримка інших людей. До нашої родини приїхали знайомі і Сходу. Ми спали на матрацах, готували разом, ділилися всім, що мали. Але головне - ми трималися разом. Люди почали допомагати один одному не заради вигоди, а з доброти. Тоді я вперше зрозуміла, що таке людяність. Ці вчинки змінили мене: я зрозуміла, що навіть маленька допомога може бути дуже важливою.

Коли трохи стихло, я не могла сидіти без діла. Я вирішила допомагати, як могла. Мій голос - це мій інструмент.

Я часто співала в центрі міста, збираючи кошти для ЗСУ. Люди підходили, дякували, кидали гроші у скриньку.

Мені було дуже радісно, що я теж можу бути корисною. Я бачила, як очі людей наповнювались надією - не від пісні, а від самої ідеї, що ми всі разом, не здаємось.

У школі ми з однокласниками плели маскувальні сітки. Це була наша спільна справа. Я вірила, що саме наші сітки можуть врятувати когось на передовій. На перервах, після уроків - ми плели. Плели з вірою. Бо віра - це теж допомога.

Але вже третій рік війни. І я бачу, як змінилося суспільство. Все менше людей донатять, рідше згадують про війну, про військових. Похорон героя вже не збирає всіх мешканців села, як це було колись. Люди стали більш байдужими, наче втомлені. Я не осуджую, але мені боляче. Бо війна ще триває.

Одного разу я побачила, як військовий на візку намагався потрапити до магазину. Усі проходили повз, наче його не було. Я зупинилася і допомогла йому. Ми поговорили, він посміхнувся і подякував. Цей момент змінив щось у мені. Я зрозуміла, що справжня сила - не в кількості грошей чи гучних слоганах, а в простих діях. Допомогти - означає побачити іншого і не пройти повз.

У моїй родині також були моменти, які навчили мене єдності. Коли наші сусіди втратили будинок через обстріли, ми разом із батьками збирали речі, будівельні матеріали, готували їм їжу. Було відчуття, що ми - одна велика родина, не просто мешканці одного села.

Ми не чекали подяки - ми просто допомагали. Я бачила, як змінюються обличчя людей, коли вони відчувають, що не самі. І це дуже важливо.

Війна змінила все. Але вона і відкрила нові сенси.

Я побачила, наскільки ми сильні разом. Побачила, що кожна допомога - це як ниточка, що зшиває порване серце країни. І кожен, навіть дитина, може бути частинкою великої сили - сили допомоги.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Але я точно знаю - українці вистоять, бо ми вміємо бути людьми. І якщо хоч одна моя пісня, одна сітка чи одна простягнута рука зробили чийсь день легшим - значить, я на правильному шляху.