Свінцицька Софія, 9-б клас, Бородянський академічний ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Шарапа Лариса Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, я Софія. Народилася в невеликому місті Бородянці, що під Києвом. У той страшний четвер 24 лютого я прокинулася від якогось шуму, звісно ж, не зрозуміла, що це. Я спустилася до тата і почула: Доню, почалась війна. Не могла повірити в цей жах, авжеж ніхто не знав, що це так станеться, уже тисячний день запеклої війни, тільки нещодавно був 3, 5, 16... І навіть зараз я згадую ті події зі сльозами на очах. 

Розкажу вам про цей період. 24 лютого ми з сім'‎єю зібрали найнеобхідніші речі, на перший час, та поїхали до маминих батьків, наступного дня дідусь сказав виїжджати з Бородянки, ми благали, щоб він з бабусею поїхали з нами, та вони не захотіли, робота, дім, домашні тварини, вони не хотіли це все покидати. 

Я плакала, мені було дуже боляче, я не хотіла лишати рідних, друзів, дім. Хвилювалася що зникне все те, що мені дуже цінне. 

Ми поїхали в Брусилів, з нами були деякі друзі та рідні. Біля десяти машин жили в двох невеличких будинках, мами готували їжу, я з подругою допомогали з маленькими дітками, хоч і на той момент мені було лише 11 років, я хвилювалася за малечу, якій і року на той час не було, це ж діти, які почали своє життя у війні. Ми там жили протягом тижня. Я не бачила тих страшних дій, які бачили інші діти, та війна вплинула і на мене, я здригаюся майже від кожного шороху, хоча і 

найстрашніше що я бачила була перестрілка літаків високо у небі, були ночі коли ми майже не спали, бігали в укриття, лягали ввечері одягнені та взуті.

Потім ми вирішили їхати далі, бо хтось сказав, що на Брусилів вже йдуть ворожі війська. 

Батьки вирішили їхати далі. Дорога була довгою, перед великими містами були затори, потрібно було їхати в об'‎їзд. Пізно вночі ми приїхали в село Грозинці, Чернівецької області. Там ми познайомилися з милою жіночкою, і вона пустила нас до себе пожити в старий будинок, в якому вже давно не жили люди. Вона допомогла нам обжитися в перший час, познайомила з іншими жителями, допомогла мені з братом влаштуватися в місцеву школу. 

Коли ми дізналися, що 1 квітня ЗСУ звільнили Бородянку з-під окупації, тато відразу вирішив їхати додому, адже мої дідусь і бабуся весь цей час були в нашому селищі, і ми дуже хвилювалися за них.

У кінці квітня, коли в Бородянці відновили електропостачання й газ, тато забрав нас із мамою та братом додому. 

Селище зазнало дуже багато руйнувань, чимало місцевих жителів загинуло під час бомбардувань багатоповерхівок та протягом окупації. 

Життя в Бородянці продовжується, я відновила навчання в своїй рідній школі. Поступово відновлюються будівлі, а люди повертаються додому. Але війна щодня нагадує нам про себе: повітряними тривогами, людьми в формі, нерідко скаліченими бойовими діями, терактами міст під час яких гинуть люди, і щоденними подвигами наших військових, які боряться за нашу незалежність і світле майбутнє.