Фадєєв Нікіта, 11-а клас, Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 54

Вчитель, що надихнув на написання — Гірда Валентина Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Жахлива реальність XXI століття! Чи думали наші діди, батьки, усі українці, що спіткає така доля?

Чи думали ми, випускники 2025 року, захоплюючись героїкою козацтва, читаючи славнозвісні рядки про історію України, що таке станеться?

Хто таке напророчив?!

Жахлива реальність XXI століття! Це сьогодення України. Це боротьба людей за виживання, це пошуки безпеки, це розлука з рідними, праця задля втримання родини.

Це руйнація всього: нищення житлових будівель, навчальних центрів, лікарень, крамниць, заводів і сіл, міст, – день за днем поспіль – 1000 днів війни.

Це смерть дітей, старих, бійців на фронті. Це неймовірні втрати всього, бо точиться війна з росією, агресивна, жорстока, проти незалежної розквітаючої України. Нас хочуть стерти з лиця землі вкотре! Знову і знову! Історія, на превеликий жаль, повторюється.

Повторюється нищення землі української та нації. Це до нас припхалися непрохані гості наводити лад, щоб урятувати невідомо кого й від чого. Це нас хочуть звільнити від нашої території, житла, школи, мови, від миру... Хоч ми маленький, але свідомий та незламний народ. Тож уже ввесь світ дізнався правду про українців, про мужніх захисників, які боронять рідні кордони, намагаються знищити ворога.

Мені так боляче спостерігати за жахливими подіями сучасності, знати, що вже загинуло багато безвинних мирних людей... А це ще не кінець війни.

За що? Кому це потрібно? Складно відповісти за того, хто розпочав це знищення українців, а от дати їм відсіч, показати силу, нескореність, незламність, – то це потрібно.

Війна, війна, війна! У центрі Європи, серед наймогутніших держав світу, лунає на повний голос це слово. А як довго цього не відбувалося!

Війна!

– Не вірю.

– Це проблеми двох братніх народів. Розберуться самі.

– Що за жарт?

– Це несерйозно.

Це реакція на події в Україні. А вже пізніше, десь через пів року слово «війна» викликало протилежні емоції.

– Це сталося.

– Це агресія.

– Віримо.

– Це жахливо. Це слід засуджувати, а українцям допомагати.

Тисяча днів війни. Уже це реальність, як би ми не хотіли цього. Це дні, які змінили світ, «перевернули» життя кожного співвітчизника. Роки, які прожили в страху, небезпеці, очікуванні, сльозах.

За цей час я збагнув, що мир – це не просто відсутність бойових дій, а це цінність, яку ми маємо берегти понад усе.

Піймав себе на думці, що в ці дні не вистачало тиші та спокою. Тож часом прокидався вночі, щоб послухати тишу, зрозуміти, чи вона надовго,

чи лише затишшя перед бурею вогню, атак, розрух, криків про допомогу.

Тисяча днів війни. Вони так вплинули на мене. Я вже свідома, сформована молода людина. І де подівся той дев’ятикласник Нікітка?

Горе навчило мене цінувати маленькі радощі.

Випадкова зустріч, дружня бесіда з незнайомцем, відчуття радості від почутого українського слова, спрага до знань, обід із родиною, повага до всіх-всіх людей. Ми вважаємо це проявом мирного життя, до якого прагнемо щоденно.

Я став стриманішим, свідомішим, бо зрозумів, що поряд люди зі своїми проблемами, зі своїм болем, утратами, пережитим. Одні прощалися з палаючим будинком, другі – рятували сусіда з-під завалів, треті – потрапили під ворожий обстріл… У кожного своя історія. Головне – не втратити віри в перемогу, у те, що настане справедливість, розквітне нове життя.

Дні випробувань закінчаться. Вірмо в це! Дбаймо про мир у душі своїй, не втрачаймо душевної рівноваги. Це так важливо для нас.

Я зараз за кордоном. Тут безпечно, не чути вибухів, розривів снарядів, сирен повітряної тривоги, але так хочу повернутися додому в найкраще місто Маріуполь.

Упевнений, що згодом Україна отримає й нову славу, і сподівану волю, і мирне щасливе майбуття. І я так хочу забути ці невимовно болючі дні-роки. Бажаю, щоб засяяло яскраве лагідне сонечко над Україною, прагну вступити до омріяного вищого навчального закладу, оволодівати улюбленою професією, щоб стати корисним Вітчизні-матінці. Дуже цього хочеться. Як буде через рік, не можу навіть уявити! Усе малюється розмитими фарбами, і так боляче, прикро… Не передати словами.

Шановна міжнародна спільното, ми страждаємо, ми сподіваємося на вашу увагу та дієву допомогу.

Прошу Вас не бути байдужими, молодь України гине, а значить гине майбутнє нашої держави. У нас закінчується терпіння, я відчуваю це й сам, бачу це по стану своєї родини, знайомих та друзів. Що ж буде, якщо ми зневіримося?!

Сили тобі, мій нескорений народе, терпіння, наснаги та перемоги. Хай Бог помагає!