Моя родина – я і двоє дітей. Я збирала дітей у школу та садочок. Подзвонили сусіди й сказали ввімкнути телевізор. Ми думали, що буде так, як у 2014 році: постріляють і заспокояться.
Коли прилетіло, тоді вже ми виїжджали. У квітні поїхали з дітьми. Батьки під Бахмутом жили, і вони до останнього там залишались. Село окупували, батька на ту сторону вивезли. Брат вважається безвісти зниклим. Вони не виїжджали, бо думали, що обійдеться.
Наші знайомі за кордон виїхали, їх житло залишилося в Одесі. Ми поїхали туди, а потім там почалися перебої з водою, світлом. А родичі з Кіровоградської області виїхали і залишили житло. І ми сюди перебралися. Уже більше року живемо.
Нам давали гуманітарку. Світло відновилося в березні.
Роботи тут зараз немає. Місто маленьке. Та й дитина тиждень ходить до садочка, а два тижні на лікарняному. Яка робота з таким режимом?
За весь цей час - жодного позитиву. Живемо одним днем на пташиних правах. Це чуже місто. Ми мешкаємо в орендованих квартирах. Нас то виселяють, то залишають. Ціни то піднімають, то передумують піднімати. Нічого доброго немає.
Мрію, щоб скоріше все закінчилося. Ми переможемо за будь-яку ціну. Але багато людей виїхало, і половина вже не повернеться. Яке в нас може бути світле майбутнє? Ніякого.
