На Донеччині війна йшла з 2014 року. І люди дуже злякались, коли обстріли поновились з більшою силою
Мені 37 років. До війни ми мешкали в селі Катеринівці Покровського району Донецької області. Батьки мої з Новомихайлівки, якої зараз уже немає. Її стерли з лиця землі. Коли почалася війна, батьки переїхали до мене в Катеринівку, і ми разом проживали там. А коли вже почали обстрілювати наше село, то виїхали на Дніпропетровщину. Наразі проживаємо в місті Синельниковому.
Виїжджати ми спочатку не планували. Дім є дім. Там побут налаштований. До того ж, там жили ще й батьки мого чоловіка. Там і зараз залишається тато мого чоловіка. А мої батьки проживали в Новомихайлівці, і війна для них почалась ще у 2014 році. Ми бачили їхній стан, те, наскільки вони були налякані, і вирішили їх вивезти. Дуже переживали за них.
Мій батько у 2014 році був поранений. І ми вирішили, що годі терпіти. Зібрали речі та виїхали. Батьки мої на початку війни перехворіли на ковід. У Новомихайлівці їх не хотіли приймати на лікування, а в нас ще працювала амбулаторія. Тому ми їх забрали до себе. Нас зупиняли військові, не дозволяли їхати, але мені потрібно було забрати батьків. У нашому селі була сильна паніка. Деякі люди виїжджали відразу.
Виїхали ми всі разом. А вже вночі був перший обстріл села, і батьки нас із чоловіком не пустили назад. Ми залишалися з ними.
Але в липні наважилися повернутись у Катеринівку. Прожили там три місяці, а потім обстріляли безпосередньо наш будинок. Ми тоді проживали у сусідів у підвалі й вирішили виїхати.
Шокувало найбільше те, що люди, на яких ми могли сподіватися, відвернулись першими. А так – за десять років, що триває війна, ми вже до всього звикли. Шокувала байдужість нашого сільського голови, до якого не можна було достукатись. Якби не допомога волонтерських організацій, то було б набагато тяжче. Коли обстріляли наш будинок, ми просили допомоги не в нашого голови, а в сусідньому селі. Нас підтримали, хоча й не дуже. Сказали, що будуть допомагати тоді, коли закінчиться війна. Бо якщо наш будинок будуть обстрілювати десять разів, то ніхто не буде десять разів його лагодити. Тому ми все робили власними силами.
Ми вже тричі змінювали домівку. Наразі роботи в мене немає. У цьому місті її важко знайти. Після переїзду ми почали шукати роботу, але нам відмовляли через те, що ми переселенці.
Зважаючи на теперішню ситуацію, мені здається, що вона ніколи не закінчиться. Зараз мрія одна – щоб люди не гинули, і щоб ми повернулися додому. А далі – що Бог дасть. Головне – залишитися живими і здоровими. Хочеться, щоб були здорові батьки – мої та мого чоловіка. І щоб закінчилося це кровопролиття.
