Мені 45 років. Ми з чоловіком жили в селі Приморському Василівського району у своєму будинку.
Коли почалася війна, ми були шоковані й не знали, що робити. В голові все це не вкладалося. У мене й досі шок. Одному сину на той час було 19 років, а другому - три. Ми ховалися в погребі чотири місяці, а потім виїхали до Запоріжжя.
Село було відрізане, і туди перестали їздити продуктові машини. У магазинах полиці спорожніли, і ми не знали, що буде далі. Боялися голоду.
У наше село ходить один автобус. На ньому ми виїхали з двома пакетами. Більше ніяких речей не брали. І кота вивезли в переносці. А собаку залишили, бо тесть і досі там. Хати наші вже наполовину розбиті, вікна вибиті. Тесть недалеко живе і ходить годувати собаку.
Наш дідусь дуже схуднув, і морально йому дуже тяжко. Ми його тільки на добу забрали в місто – і все. Не хоче їхати і залишати будинок. Війна дуже позначилася на психологічному стані.
Я хочу, щоб скоріше закінчилася війна. А майбутнього в нас поки що немає взагалі.
