24 лютого о 5 годині ранку прокинулася і готувала сніданок дитині і чоловіку. На вулиці було сонечко та тепло, я вирішила відкрити вікно. На кухню зайшов чоловік і одразу пролунав вибух, потім ще два (аеродром Краматорська). Кажу чоловіку, що почалася війна. Чоловік не повірив.

Перші дні шокували пустими заправками, крамницями, банкоматами. В мене дитина їсть лише курятину а вона зовсім зникла з полиць... Через знайомих шукала м'ясо. Зник також корм для тварин, моя кішка була голодна, нічим було годувати. Шоком були евакуаційні потяги, мами з дітьми, ми не знали чи зможемо врятувати дітей.

Не вистачало їжі, поки не з'явилися волонтери, гуманітарна допомога, купляли у «перекупів» м'ясо, гречку, молоко, борошно та яйця за ціною в 4-6 разів більше, ніж були до війни.   

У березні я вивезла дитину до Німеччини, але вже в червні повернулася в Україну. За час перебування в Німеччині, мої батьки виїхали з Соледара, брат пішов в ЗСУ. Вся родина зараз в Україні, але в різних містах.

Зворушили волонтери у Львові, коли ми евакуйовувались. Нас нагодували, нам дали їжу в дорогу до Німеччини. Ми не могли збагнути, що щойно ти жив у своєму будинку, їв досита, а тепер тебе годують зовсім незнайомі люди...

У мене є робота, тепер я працюю дистанційно  Наші речі перебувають вдома, у Слов'янську, ми нічого не забирали, оскільки вважаємо, що так в нас є шанс на повернення додому... Взяли лише альбоми з фотографіями, у дитини повинні залишитися спогади з дитинства, ніяка війна не має права забрати спогади і дитинство у моєї доньки…