До війни ми винаймали житло у Мангуші, чоловік працював у дорожній компанії. У ніч з 23 на 24 лютого якраз прийшов зі зміни і відсипався. Мені чомусь не спалось і я листала соцмережі. Приблизно о четвертій годині ранку почали надходити перші повідомлення про вибухи. Десь під Мангушем теж пролунав вибух, одразу стало зрозуміло, що війна прийшла на нашу землю.

Було страшно, але заради дітей зібрали волю в кулак і почали думати, що робити. Поки наші захисники були у полі зору, було терпляче, а коли подзвонила подруга і попередила, що в наш бік йде колона рашистів, ми вирішили виїжджати до Урзуфа. 26 лютого опинились там, без їжі, без речей, але всі разом. Після цього почались довгі 7 місяців виживання в окупації… Катастрофічно не вистачало їжі, дякуючи сусідам ми вижили в той час.

Спершу приймали у себе біженців з Маріуполя, а потім у вересні з'явилась можливість виїхати до вільної України, і тепер ми з нашим народом на підконтрольній території.

Найскладніше було забрати родичів з Маріуполя. Не було зв'язку, грошей, з цим були великі труднощі. Найстрашніше, що шокувало, це коли ми приїхали у Маріуполь і за дві години до нашого приїзду, на жаль, помер від інсульту дядько чоловіка. Ми вимушені були ховати його біля багатоповерхівки, замотаним у простирадло, серед купи відірваних кінцівок.

Війна «прорідила» коло спілкування, я не спілкуюсь зі своїми батьками, на жаль, вони повелись на російську пропаганду. Але найголовніше, що чоловік і діти живі, вже здорові і ми всі разом. 

Зворушливим був момент виїзду з окупації, перша зустріч з нашими військовими, плакали всі...      

Все нагадує про війну, ні на мить не перестаємо думати про це. Нагадує машина, яку кадирівці намагались розбити, нагадують діти, бо психологічно травмовані, сирени, грім і навіть тиша лякає…