«Щовечора, коли я засинаю, починають стріляти»

Авдіївка – маленьке місто, тобто там усе дуже близько: школа близько, до занять дуже близько, різні гуртки. Можна пройти десь за хвилин 15 все місто. Дуже багато було різних концертів, всюди все прикрашено, квіти всюди на клумбах, багато людей гуляло. Зараз практично нічого не змінилося, тільки деякі будівлі зруйновані.

Ходжу на спортивні бальні танці. На танці я пішла у два роки вісім місяців, а на спів – у чотири роки.

Я бачила, як снаряди летіли, бачила гранату. Пам'ятаю, як до нас у будинок прилетіло. У нас одну будівлю зруйнували. Щовечора, коли я засинаю, починають стріляти весь час.

Прилетіло [снаряд] у п'ятий поверх, чули дуже гучні звуки, як падає з п'ятого поверху посуд, шибки вилітають, меблі падають різні. Я встала з ліжка – ми стали біля шафи й чекали, поки все закінчиться. Це було о сьомій годині ранку. Тоді в тій квартирі були люди, але вони не постраждали.

Бабуся в сусідньому будинку живе. Вона теж кудись виходить, у ванну або в коридор. Я часто до неї приходжу в гості, відвідувати її.

Війна – це коли гинуть люди. Коли ти втрачаєш рідних, близьких. Коли в тебе гинуть друзі. Коли ти чуєш практично щодня обстріли, чуєш, як стріляють, бачиш це, бачиш, коли гуляєш, зруйновані будівлі, покинуті будинки, садки.