Я мешкаю в Дружківці. Мені 68 років. Зараз теж тут, нікуди не виїжджала. І бажання було, і страшно ставало, але залишилася вдома.

Ми почули вибухи о четвертій ранку. Звичайно, було дуже страшно.

Води не було. Нам відразу почали давати гуманітарну допомогу, хліб у магазини завозили, пенсії виплачували. Усі рідні роз’їхалися. Звичайно, телефонують, тому що дуже погано всім. 

Війна є війна. Щоночі бахкають, стріляють, десь гинуть люди, діти. Це дуже страшно. У нас у Дружківці майже щодня хлопців хоронять. До глибини душі проймає загибель наших солдатів. У нас місто невелике, і майже щодня похорони. 

Це найстрашніша біда, що гинуть діти – і їх ніколи ніхто не поверне. У когось залишаються маленькі дітки, а хтось навіть не встиг стати батьком. Війна – це найстрашніше, і її потрібно закінчувати.

Я вже й забула, коли востаннє сміялася, тому що весь час у душі страх – не за себе, я вже пожила на світі, а за дітей. І не тільки за своїх. Війна всіх торкнулася. Ми не живемо, а виживаємо, тому що життям це назвати не можна. Навіть кусень хліба іноді не лізе в горло.

Усі чудово розуміють, що треба сідати за стіл перемовин, а по-іншому війна не закінчиться. Усьому в житті є початок і кінець; є альфа й омега. За що хлопці гинуть молоді? Так не повинно бути. І чим довше триватиме ця війна, тим більше буде втрачено життів. А перемовини будуть обов’язково. Я не знаю, через скільки років, але будуть.

Хочеться, щоб було мирне небо, сонечко світило та всі матері раділи тому, що живі їхні діти. Усім хочеться, щоб настав мир і все це скінчилося.