Тонконог Анастасія, 9 клас, Переяславська гімназія № 1 Переяславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Легін Юлія В'ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні війна – це не просто збройний конфлікт між країнами, це звична реальність, яка порушує нормальний хід нашого життя і перетворює його на нескінченну низку жаху, страждань і втрат. Ми, українці, мали різний досвід за останні тисячу днів війни, але одне об'єднує нас: глибока стурбованість і надія, що все це колись закінчиться.

Думка про втрачених друзів і родичів, про будинки, перетворені на руїни, про міста, що замовкли від обстрілів, наповнює наші серця тривогою.

Але, попри це, ми продовжуємо жити, боротися і мріяти про мир. Кожен новий день приносить несподівані виклики, але також і можливості для об'єднання та підтримки один одного. Війна змінила нас, загартувала і відкрила резерви стійкості, про які ми навіть не підозрювали. Цей досвід, хоч і болючий, став частиною нашої ідентичності та нашої боротьби за свободу і гідність.

До війни я розуміла мир, як щось природне, звичне. Війна ж показала, що - це дорогоцінність, яку не можна сприймати, як належне.

Колись давно, в мирні часи, я раділа літакам у небі. Кричала, стрибала, махала руками й раділа, коли бачила білі смуги за крилами, не усвідомлюючи, що за літаючим образом ховається небезпека. Тоді трава була зеленішою, а посмішки людей – щирішими. Сонячні дні, дружні розмови, затишні вечори, проведені з родиною… Думала, що так буде завжди, що у мене буде час насміятися і насолодитися своїми мріями.

Але не усвідомлювала, що найцінніше може раптово зникнути.

Перший день війни… Я знову прокидаюся на світанку, коли сонце ще сховане за горизонтом. Наче звичайний день. Наразі шоста ранку. Тиша, завжди така звична, сьогодні нестерпна. Раптово крізь тонкі стіни кімнати проривається мамин голос. Він тремтить, як осіннє листя на вітрі. «Війна почалася!» Ці два слова, вимовлені майже пошепки, пронизали повітря, як гострі ножі. У цю мить щось невидиме, але велике і жахливе обвалилося на мій дім. Мені не вірилося, що війна може початися в наш час, я думала, що війни – це історія, яка залишилася в далекому минулому. Але 24 лютого 2022 року назавжди змінило мою уяву про це.

Здавалося, усе навколо мене стало іншим. Повітря просочене страхом.

Коли за вікном пролунала перша сирена тривоги, звук видався  неприродним, немов прийшов з іншого світу – глибоким, крижаним жахом заморозив кожен сантиметр мого будинку. Ми ховалися, і я боялася. Боялася, що кожен звук, кожен подих вітру принесе із собою небезпеку. Ми не знали, де сховатися. Світ навколо мене став незнайомим і ворожим, а я була схожа на дитину, яка заблукала в темному лісі й не знає, куди бігти.

У моїй свідомості й навколо мене раптом стало порожньо. Здавалося, час перестав існувати.

Щоб побороти ці неприємні відчуття, я почала допомагати мамі, яка готувала для нашої територіальної оборони. Пам’ятаю, як у школі вперше збирали допомогу для воїнів, а особливо мій лист для Захисника.

Абсолютно все залежить тільки від нас, від нашої згуртованості. «Борітеся – поборете, вам Бог помагає», – казав Тарас Шевченко, і ми пам’ятаємо ці слова.

Тисячу днів війни... Тисячу днів страху, болю і втрат. Але також тисячу днів боротьби, опору та віри. Щодня ми боремося за право жити, за право залишатися людьми посеред хаосу. Війна вже забрала багато речей: дитинство, безтурботність, домівки…Зате вона не знищила найголовнішого - надії. Я не знаю, коли настане мир і чи буде все так, як раніше. Але відомо одне. Цей шлях зробив мене сильнішою і зміцнив мій дух. Я навчилися цінувати кожен тихий ранок, кожну посмішку, кожну мить, коли небо наді мною не розривається від артилерійських снарядів.

Війна змінила мене назавжди. І одного дня, коли все закінчиться, я зможу сказати: «Ми перемогли не лише ворогів, ми перемогли самих себе».

Тисячу днів війни не заберуть наших душ. Вони лише доводять, якими сильними ми можемо бути, коли боремося за своє життя та волю.