Овчаренко Валерія, 10 клас, Ліцей № 3 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головченко Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перед Різдвом 2022 року мені наснився дивний сон,що  моєю вулицею їздять важкі ворожі танки, вантажні машини й велика кількість  військових. Було чути автоматні черги, які ставали раз по раз частішими, кричали люди, брехали собаки. Мене кинуло в жар, я розплющила очі й видихнула: “Слава Богу. Це був сон”. Я швиденько піднялася з ліжка й пішла допомагати бабусі пекти різдвяних оленів. Але 24 лютого життя кардинально змінилося! У цю ніч ми з матусею їхали потягом у Харків, куди мене запросили на модельну виставу. Це був четвер. О 3:40 мамі зателефонував брат : - Юлю, де ти є? -Їдемо в Харків. А що трапилось? -Який Харків, швидше повертайся додому! Війна!

У потязі починається паніка. Усі люди бігають по вагону, телефонують своїм дітям, кажуть швидко збиратися! Перший вибух пролунав у Харківському аеропорту.

За свої 15 років я не чула таких звуків, тому тіло просто тремтіло. Цілу дорогу думала, як найшвидше доїхати додому. На очі набігали сльози, коли дивилась, як кожна матуся, татусь, дідусь, бабуся ловлять зв'язок, щоб почути рідний голос. Була 7 ранку. Ми прибули в Люботин. Коли виходили з вагона, бачили, як велика колона студентів стояла в черзі до каси аж до автовокзалу. Люди вибігали з супермаркетів з великими пакунками продуктів, по дорозі ловили таксі, автобуси!

Усі кудись поспішали. Було чути звуки вибухів. Мама не випускала з рук телефон.

На станції Смородине нас зустрів тато, і ми поїхали до мами на роботу в аптеку «Прогрес». Купили деякі ліки й швидко рушили додому, бо сказали, що колона танків уже спускалася з Охтирської гори. Вибухи все посилювалися, та вже хвилин через 20 проїхало моєю вулицею 183 бензовози, 163 танки та 20 САУ. Усі ті люди,які говорили, що їм Тростянець взагалі не потрібен, були шоковані! Я стояла весь час біля вікна й дивилася, як величезні дула крутилися на людські хати. Уже ніч. О 21.00 пролунав вибух у Боромлі. Ми з сусідкою спустилися в погріб.

Неподалік від нас зупинився бензовоз, його підірвали на вулиці. Стояв чорний їдкий дим, дихати було нічим.

ДЕНЬ 1. На ранок усі ще гортали новини, по телефону говорили з рідними, питали як у них справи. Увесь час ворожа техніка розвідувала наше місто. Ще в перші дні люди вільно ходили вулицями, роздивляючись, що готують вороги.

ДЕНЬ 2. Лунали вибухи, щохвилини ставало все страшніше й страшніше. Російські військові їздили по нашій дорозі.

ДЕНЬ 7. Почався ранок. Уже вимкнули світло, майже не було зв’язку. Сусідка Валентина несла нам чай. Коли переходила дорогу, по її ногах почали стріляти росіяни. Навіть не передати словами, який це був жах. Їжі  ставало все менше.

Коли ти прокидаєшся і чуєш запах борщу, який тобі навіть не хотілося їсти, ти радієш і дякуєш Богові, що нарешті настав ранок.

ДЕНЬ 12. Ситуація  не змінювалась. Перебувати в будинку ми вже не могли, бо летіли гради, свистіли кулі, тому сиділи весь час у підвалі. Там було темно та дуже холодно. Ми могли там знаходитися по чотири години. Ставало трохи легше, коли виходили на свіже повітря. Панував страх.

Виходили на город, щоб подивитися, чи наші сусіди живі. Так тривало день у день.

ДЕНЬ 14. Після великого бою випав сніг, він був такий білий, що хотілося вийти за ворота й піти погуляти в сосновому лісі, але ця приємна думка відразу мене залишила, коли почула глухі постріли, а потім дуже низько почали літати безпілотники. Десь опівдні під’їхали військові й почався бій, який тривав хвилин тридцять. Сім чоловік, які сиділи в підвалі, згадали молитву й пошепки промовляли її. Мій маленький собачка дивився на мене жалісними очима, тремтів, ніби просив:”Люди,схаменіться,зупиніть це жахіття!”

Але я розуміла, що, на жаль, нічим не можу цьому зарадити. Раптом усе затихло. Бій скінчився.

ДЕНЬ 15. Нам оголосили про зелені коридори, якими можна було виїхати з міста. Це було 10 березня. Сім’я залишилася вдома, бо саме по нашій вулиці, хто проїжджав з мирних людей, одразу прострілювали колеса. Почалося масове мародерство. Під вечір під’їхав БТР до магазину “Ягори”. Росіяни вибили скло, взяли харчі й поїхали. Продуктів ставало ще менше, борошно скінчилося і бабуся пекла хліб з висівок. Навіть я навчилася тоді пекти хліб на заквасці. Він був такий смачний, що ми не могли наїстися.

ДЕНЬ 21. Уже повністю зник зв’язок. На вулиці ще можна було десь упіймати Інтернет. Нарешті випала нагода побачити рідних. Це була невимовна радість.

26 березня. День, який тростянчани запам’ятають на все життя, день, коли 93 бригада “Холодний Яр” звільнила наше місто від окупантів. Багатьох хлопців уже немає, але світла пам’ять про них назавжди залишиться в наших серцях.

Ось моя маленька історія про життя в окупації. Ми віримо, що перемога буде за нами. 28 лютого мій день народження. За два дні до війни батьки купили мені спортивний велосипед. Як я тоді чекала весни! Вона прийшла, але її навіть ніхто не помітив. Тоді ми всі лежали на підлозі, міцно тримаючи одне одного. Мене давили сльози, і я благала Бога, щоб тільки вижити. Гуркотіло так, що будинок ледь не завалився. Ось так минув мій день народження. Мої рідні були поруч, а подарунок чекав весни й Перемоги.