Ващенко Марія, 9 клас, Донецький ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сєрбіна Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Справа не в тому, що вас збили з ніг, а в тому, чи встаєте ви знову"

Вінс Ломбарді

І в страшному сні не могла уявити, що в двадцять першому сторіччі може бути війна в моїй країні. Ще змалку  батьки, у дитячому садочку вихователі, у початковій школі вчителі нам говорили, що наші рідні, які вже пережили війну, у свій час досить негативно відгукувалися про неї, вони були свідками страждань людей від військових дій, покалічених доль, смертей і голоду.

Усі побажання та поздоровлення на будь-які свята зводились до одного - миру та спокою.

24 лютого 2022 року о 04 годині 15 хвилин батькам зателефонувала моя старша сестра Вікторія і повідомила, що в м. Харків, на околиці, дуже близько від її гуртожитку, чути гучні вибухи та постріли. Мама й тато одразу почали шукати спосіб, щоб забрати сестру до нас у селище, і нам це вдалося  цього ж дня. Прокинувшись, я спочатку не розуміла, що відбувається, зазирнула до соціальних мереж у телефоні та з подивом побачила там повідомлення від класного керівника про те, що сьогодні ми не йдемо до школи. Батьки мені пояснили, що почалась війна: російська федерація напала на Україну. Ми не розуміли, як діяти, але за рекомендаціями, які лунали з телеекрану, зібрали тривожні валізи та речі першої необхідності, також у підвалі разом із сусідами обладнали місця для перебування.

Протягом тижня над нашим селищем літали ворожі літаки, ми чули звуки страшних вибухів, а вранці дізнавалися про загибель цивільних нашого Ізюмського району. Безвихідь і жах охоплювали нас.

Коли наставала темрява, моя кішка в передбаченні чогось страшного метушилась по квартирі, і ми розуміли, що треба спускатися до підвалу. Вранці із соціальних мереж ми дізнавалися про просунення наступу ворога на Балаклійщині. Ситуація з постачанням продуктів харчування в нашій громаді погіршилась, біля супермаркетів спостерігалися великі черги мешканців. Банкомати не працювали, у магазинах  можна було придбати товари тільки за готівку. У сусідньому селі, на птахофермі, розпочали безкоштовно роздавати живих курей, і мій батько разом із приятелем п’ять разів привозили курей та роздавали людям, які цього потребували і самостійно не могли себе забезпечити.

Ми збирали теплі речі та продукти харчування, передавали їх військовим Збройних Сил України та в лікарні, де були поранені захисники.

Щомісячно батьки допомагали волонтерам збирати донати на потреби наших військових. Тато допомагав доставляти гуманітарну допомогу самотнім та людям з інвалідністю.

На початку березня 2022 року війська російської федерації захопили місто Балаклію, що знаходиться за 12 кілометрів від мого місця проживання. Щовечора ми потерпали від обстрілів нашої громади. Необхідно було діяти, і моя сестра Вікторія вирішила повернутись до м. Харкова, щоб  розпочати допомогу в лікарнях, адже вона навчається в медичному університеті та має деякі навички.

Потім Віка закінчила Міжнародну школу волонтерів та в лікарнях надавала психологічну допомогу дітям із важкими хворобами, чим і досі займається.

Через місяць від початку війни моя школа розпочала роботу в дистанційному форматі. Для кращого навчання нам довелося придбати ноутбук. Спочатку навчатися було дуже важко, адже всі думки були тільки про те, що дуже багато наших громадян гинуть і на полі бою, і від ракетних обстрілів. Але я зрозуміла, що не можна опускати руки, а потрібно робити все, що від мене залежить.

Нещодавно з учителями та моїми однокласниками ми їздили до поранених бійців у лікарню, щоб передати їм листи та малюнки подяки, які зробили дітлахи нашого ліцею. Вдивлялася в обличчя кожного захисника – чийогось сина, брата, батька, нареченого, і сльози душили мене! Які рідні для мене всі ці обличчя!

Морально дуже важко дивитись на поранених воїнів, але я цього намагалась не показувати, а навпаки підтримати їх. Схиляю голову перед кожним українським захисником, доземно вклоняюся  мужнім і незламним воїнам ЗСУ!

За 1000 днів війни ми всі подорослішали, переосмислили сенс буття: нічого у світі немає ціннішого, ніж життя людини. Дивлячись на всі страхіття, що принесла війна, я вирішила стати в майбутньому психологом, адже зараз дуже багато українців потребують саме моральної, душевної  допомоги. Моя сім’я, мешканці мого селища Донець, мої безстрашні українці й  надалі будемо допомагати захисникам та робити все можливе, що від нас залежить. Я сподіваюся, що війна невдовзі закінчиться, і наша країна розквітне, стане ще сильнішою, люди повернуться на рідну землю до нормального життя, і ми будемо сприяти розквіту нашої неньки України.

Ось такі вони – мої 1000 днів війни, страшної, кровопролитної, загарбницької, несправедливої! «Але не здаваймося!» - щоразу говорю я собі.

Хочу завершити своє висловлення рядками з вірша моєї вчительки:

Чудова, працелюбна Україно!

Ріднесенька, борися до кінця.

За мир, за щастя, за дітей усмішки,

За вистраждане світле майбуття!

Бог нам допоможе, перемога буде за нами!