Задорожна Єлизавета, 10 клас, Комунальний заклад “Харківський університетський ліцей Харківської міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кадубенко Світлана Петрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Настав звичайний ранок 23 лютого. Приходжу до школи, на уроках сиджу за однією партою з найкращою подругою, та ми обидві переймаємось через завтрашню контрольну роботу з фізики. Хоча зараз усі учні 7-А класу віддали б усе, аби 24 лютого прийти до школи та написати ту «страшну» роботу.

О п’ятій ранку 24 лютого прокидаюсь, чуючи вибухи та сирену. Читаю груповий чат класу: дехто з друзів уже збирає речі, хтось перебуває в укритті, а хтось, як і я, сидить шокований з одним питанням – чи йти до школи?

Тим часом у новинах повідомили про повномасштабне вторгнення. Найкраща подруга, яку я тільки вчора бачила, вже їде з Харкова до іншого міста. І не тільки вона, а ще пів класу.

Але я не можу виїхати: батько – державний службовець, брат дає присягу на роботі, одна бабуся в лікарні з важким захворюванням, а друга вже дуже стара. Тож єдиний спосіб захиститися від вибухів – метод двох стін та укриття. Так ми всією родиною сиділи під час тривоги в коридорі.

А далі все, як в тумані. Пам’ятаю тільки, як у перший тиждень я намагалась максимально відволіктися від реального світу, зануритися в фільми та відеоігри. Батьки долучилися донатами до тільки-но відкритих зборів.

Щодня було чутно вибухи, і вже згодом ми навіть перестали спускатися до підвалу. Почалось воєнне повсякдення…

Минуло пів року. Живу в передмісті та відчуваю себе ізольованою від світу. Єдиний мій компаньйон – мобільний телефон, за допомогою якого зв’язуюсь з друзями та навчаюсь. Перед війною в мене була компанія, з якою я гарно проводила час, і ось я знову відчуваю пустоту: нас розкидало по світу, переживання кожного були не схожі на інші, ділитися ними не хотілося.

2022 рік. Один день схожий на інший: чотири стіни, онлайн навчання, мама, папа, бабця, бабця. Восени була зруйнована енергосистема Харківської області, але це не завадило мені брати участь в учнівських олімпіадах: писала інколи без світла, на мобільному інтернеті, але саме це надавало жагу до перемоги.

Початок 2023. Я знов у Харкові. Починаю спілкуватися з новою подругою. Ми гарно проводимо час: гуляємо, обговорюємо новини, ділимося особистим. Але у лютому бачу від неї повідомлення в месенжері: «Батько загинув. Мама на кухні плаче, і я теж». І світ мов вдруге перевернувся. Її батько всього рік служив у ЗСУ і ось загинув. Не стримуючи сліз, запитую, як я можу допомогти. Вона просить нікому не говорити про це...

Минув ще рік. Другого січня 2024 року о сьомій ранку в моєму дворі пролунав вибух.

Найголосніший, що я чула. Наш дім декілька днів дивився на світ пустими очима вибитих вікон. Вибухи стали моєю буденністю: коли просто робиш домашню роботу, відвідуєш урок або ходиш по місту. Йти в укриття щоразу немає сенсу, тому що за логікою покинути небезпечне місце неможливо, так часто місто знаходиться під обстрілами.

У березні знову почалися доби без енергопостачання. Я не могла приєднуватись до занять, залишалось тільки читати. Ніколи не забуду щиру радість при появі світла в домі.

30.09.24. 950 день війни. Навчання вже не представляє великих труднощів, зустрічі з однолітками відбуваються тільки у безпечних місцях, а нервова система вже максимально адаптована та не звертає уваги на небезпечні та бентежні моменти життя.

Українці відчули несправедливість життя та його ціну. Це можна побачити в центрі Києва біля монумента Незалежності, де майорять сотні жовто-блакитних прапорців. Алея слави на міському кладовищі Харкова штормить жовто-блакитним морем. Але моє життя продовжується, і я вдячна кожному і кожній за 1000 день війни, у якому я вірю в нашу Перемогу — перемогу світла над темрявою, перемогу життя над смертю.

24.02.22 — я міцно тримаю в обіймах свою подругу (подумки).