Носенко Віолетта, 9 клас, Гімназія №13, м. Чернігів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Соболь Лілія Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого я прокинулася о четвертій ранку від слів батька, які назавжди змінили моє життя: “Почалася війна”. Я ніколи не думала, що в наш час це може статися. Зовсім нещодавно я жила в країні, де не було війни, де ходила до школи без сирен, де просто була щасливою, а тепер усе вмить змінилося. Коли я вперше почула сирену, вона здавалася такою страшною, що мені хотілося затулити вуха, сховатися від неї. Як 11-річній дитині, мені було не зрозуміло, чому у сучасному світі все ще існує війна.

У перші дні повномасштабного вторгнення ми намагалися дотримуватися звичного розпорядку дня, наскільки це було можливо, але через постійні тривоги все це поступово зникло.

Я не розуміла, чому це все відбувається і що на нас чекає в майбутньому. Раніше завжди здіймала голову і раділа, коли бачила на небі літак, уявляла, як полечу на ньому кудись відпочивати. Але після того, як кожного ранку місто обстрілювали ракетами, я жахалася цього звуку. Літак летів дуже низько, був схожий на дракона, який хоче все знищити.

І тільки тоді, коли були збиті нашими Збройними силами перші ворожі літаки, вони перестали літати так низько. Але все одно скидали ракети на наше прекрасне місто. Вибухи ставали все частішими, і нам довелося переселитися в підвал: він став нашим новим домом — темним, холодним, але єдиним безпечним місцем. Моя мама намагалася розважати мене, розповідаючи історії чи розмовляючи зі мною про все на світі, але навіть вона не могла приховати страху, який ми всі відчували.

Одного дня стало зрозуміло, що ми не можемо залишатися в місті. Ситуація стала настільки критичною: залишилися без води, газу, світла і нормальної їжі, без можливості приготувати її.

Коли було спокійно, ми намагалися готувати хоч якось на багатті. Ми виїхали до Львівської області. Шлях був складним: їхали на машині понад три дні, і це було дуже виснажливо.

З часом я звикла до нових умов, почала знаходити друзів серед місцевих дітей, але в душі залишався великий сум за рідним містом, за друзями і за звичайним мирним життям у рідному домі.

Я так раділа, коли після декількох місяців ми повернулися додому. Сподівалася, що все буде як раніше. Але коли я побачила те, що сталося з моїм містом, з моєю школою — моє серце розбилося: багато чого було зруйновано.

Були моменти, коли я думала, що все налагодиться, але незабаром знову почали вимикати світло, тривоги лунали все частіше, і навіть у моменти спокою на душі залишалася тривожність.

Минуло майже 1000 днів війни, але я досі не можу забути той перший ранок.

Війна змінила мене: навчила цінувати життя і моменти, які колись здавалися звичайними. Ці практично три роки війни навчили мене цінувати кожну хвилину без повітряної тривоги, кожну хвилину радості і кожну секунду спокою. Цей шлях нелегкий, але я вірю, що в нас є внутрішня сила, яка допоможе пройти через це випробування. Адже ми — українці. І ми завжди зможемо відновити свою країну і своє життя. Нехай настане Перемога та справедливий Мир!