Андрій Алімович виїхав зі старенькими батьками з Харкова в Полтаву, а дружина з сином – до знайомих у Європу. Чоловікові складно без роботи, та найбільше його пригнічує розлука з рідними.

Я з Харкова. Мені 52 роки. У мене є чотирнадцятирічний син і дружина. Ми жили і працювали в Харкові, син вчився у школі.

Я добре пам’ятаю п'яту ранку 24 лютого. Мене розбудили вибухи: я їх бачив з вікна. Це було з боку Салтівки. Потім ми увімкнули телевізор і дізналися, що таке діється по всі Україні.

З початку війни і до 4 березня ми були вдома під обстрілами. Мої літні батьки теж в Харкові живуть. Їхній будинок попав під обстріл, а вони дивом залишилися живі.

Нам доводилося ховатися в підвалах. Ми ходили у перші дні в підземний паркінг, але там було холодно – довго не висидиш. Декілька днів ходили, а потім припинили, тому що це неповноцінне бомбосховище, і вихід лише один.

Перші дні магазини були закриті, потім почали відчинятися, але в них майже нічого не було, а черги стояли великі. У сусідньому дворі була пекарня, в якій випікали по десять батонів на годину. Там також черги були дуже великі, і дочекатися своєї черги було дуже важко.

4 березня нам вдалося виїхати. Я з батьками залишився в Полтаві, а дружина з сином поїхали до знайомих у Європу.

У мене росте син, якого я зараз бачу тільки по інтернету - мені від цього дуже боляче.

Я втратив роботу. Мені вже не 20 років, тому важко кудись влаштуватись в такому віці і в такій ситуації. Батьки, з якими я живу, потребують постійної опіки. У батька – інвалідність, з мамою теж проблеми. Важко, звісно, без підтримки. Зараз я сиджу без світла: чотири години немає світла, а потім на півтори години з’являється. Два рази за день по півтори години є. Ще бувають проблеми з водою, а мені потрібно батьків погодувати. Та найважче – це розлука з близькими.

Будинок мій не постраждав поки що, а батьківська квартира залишилася без шибок, і з дахом якісь проблеми.

Я дуже сподіваюсь, що весною війна закінчиться. Я намагаюся вірити в це, адже щоб жити, потрібно в щось вірити.