Інна Вікторівна з дітьми виїхала з Генічеська, а її чоловік і батьки залишилися. Дорога була складною: на одному з блокпостів довелося стояти три доби в той час, коли навколо йшли активні бойові дії.

Мені 39 років, жила в Генічеському районі Херсонської області. Нас окупували з самого початку.

Коли почали лазити по домівках, забирати речі, лякати дітей, погрожувати людям, а інколи й бити, тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати.

Ми прокинулися вночі і почули, як у нас двигтіли вікна. Неподалік бомбили, і ми зрозуміли, що почалася війна. Думали – куди бігти, куди тікати, але вони були з усіх сторін.

Люди дуже змінилися, боялися, що кому можна сказати, а кому – ні. Над нами постійно літали літаки, їхала техніка, колони просто не зупинялися. З продуктами проблем не було, тому що поруч Крим, тож ми не голодували.

Шокувало все. Коли ніколи в житті не бачили військової техніки, а тут її стільки, що не можеш проїхати по вулиці… Шокувало те, що з’явилося багато блокпостів. Щоб проїхати в Генічеськ, потрібно було чимало їх пройти.

Я з дітьми виїхала, а мама з чоловіком залишилися. Ми вже сім місяців не бачилися. Рідний брат виїхав за кордон, всі роз’їхалися. Ми їхали через Василівку. Нас не пускали троє діб, ми просто були для них живим щитом. Стояли в колоні і чули, як ідуть бойові дії.

Спочатку ми були в Полтаві, а зараз знаходимося в місті Нововолинськ Волинської області. Тут у родичів квартира. Ми не платимо за житло, тільки за комунальні послуги, тому сюди і їхали. Я нещодавно знайшла роботу і тепер працюю.

Зважаючи на все, що відбувається, думаю, ще не дуже скоро закінчиться війна. Можливо, вони вийдуть з України, але можуть обстрілювати і з моря ракетами.