Шевченко Герман, 15 років, ЗЗСО I – III ступенів № 17, смт. Нью-Йорк

Есе "День, коли для мене почалась війна"

Сім років тому почалась війна. На той момент мені було всього вісім років. Мені здавалося, що це якийсь розіграш, адже я не знав, що таке війна. Почались перші воєнні дії. Сильні обстріли неймовірно лякали мене, бо до цього з такими явищами не доводилося зустрічатись.

Два роки мене переслідували страхи, почуття того, що у будь-який момент моя сім’я, друзі, дорогі мені люди можуть загинути. Обстріли проходили і вдень, і вночі. Кожен день я бачив, як люди з переляканими обличчями ходили на роботу, дехто збирав речі та намагався позбутися цього жаху, покинути свої домівки, виїхати подалі від зони обстрілів.

Маленькі діти разом з батьками їздили до дитячого садка та школи, не розуміючі того, що відбувається на даний момент. Але за два роки  після початку війни не один день не став тим самим днем, коли почалась війна. Однак мені яскраво запам’ятався один день.

Цей день розпочався, як завжди. Звичайний день без обстрілів та перестрілок, було тихо-тихо, сонячно та тепло. Я тільки збирався піти з матір’ю на город.

І саме в цей час ми побачили блискавку червоно-помаранчевого кольору, за нею через кілька секунд почувся постріл із страшенним гулом, а за ним почулось ще кілька пострілів із страшенним свистом. У щоці мама схопила мене за руку, і ми побігли в дім, узяли сестру та сховались до підвалу.

У цей день мені здавалося, що саме з нього для мене почалась війна. З часом я зрозумів, що це не так, бо наступного року сусіда, який проживав поруч, вбило осколками від снаряду.

Він був гарною, доброю, веселою, щедрою людиною, для мене був як дідусь, бо мої  дідусі померли, коли мені було кілька років від народження. Ми всі важко пережили цей момент. Це було дуже жахливо. Мої почуття на той час неможливо передати словами.

Літом цього ж року, десь у липні, між нашою домівкою та хатою сусідів перелетів снаряд, який не розірвався. В той момент я сидів біля вікна, яке виходило у садок, де й приземлився снаряд. Вдома нікого крім мене не було. Сидячи біля вікна, я бачив, як ударна сила розкидала землю на декілька метрів. Перебігши до кімнати батьків, я розумів, що три стіни не поліпшують мого становища.

З того моменту я не раз замислювався над тим, коли нарешті закінчиться цей калейдоскоп смертей та страху, болі, і люди знову будуть жити під мирним небом. Навіть були думки: «Що стане зі мною, якщо ненароком війна забере в мене рідних». В моєму розумінні війна завжди несе, тягне за собою смерть, біль, страх, страждання…

Зараз я замислився над тим, що пережив у дитинстві, щоб було, якби ці сім років ми не ховались від обстрілів, не лякались величезної техніки, яку бачили на власні очі? Що б було з нами, якби не було цієї війни?

Війна – смерть, страх, адже скільки людей загинуло за час війни. День у день я намагався відволіктись від усього того, що мені треба було пережити, але все одно думки про те, хто буде наступний, кого може поранити чи вбити, не покидали мене.

Зараз мені п'ятнадцять років. Згадуючи ті важкі часи, я розумію, що війна принесла за собою не тільки смерть, страх, але й додала нам життєвого досвіду, допомогла стати самостійними і не дала забути про те, що в будь-який момент близької до душі, до серця людини може і не стати. Я не можу говорити, що з якогось особливого для мене дня почалась війна. Ні, бо кожен день я досі борюсь зі своїми страхами, зі своїм болем та емоціями.