«Найстрашніший день – коли обстріляли селище та вбили першу жінку»

Дружина шахтаря звикла до складнощів, але завжди з оптимізмом дивилася у майбутнє. Коли Новотошківське почали обстрілювати, подружжя вирішило залишитися, і два місяці ховалися від бомбардувань у підвалі. Зараз Назарови живуть лише за кілька кілометрів від дітей, але зустрітися не можуть уже два роки. Галина Олександрівна мріє дожити до того моменту, коли дорога до дітей буде відкрита, як раніше.

Все було добре в нас, доки війна не почалася, хоч протягом життя доводилося нелегко. Чоловік відпрацював 37 років у шахті, доки її не закрили. Старалися, вивчили дітей, у них уже свої сім'ї. А ми живемо вдвох. Дуже багато не жили, але й не бідували.

Було життя стабільне, було добре. Лікували нас безкоштовно, навчали, їздили, куди хотіли. А тепер до нас до селища навіть автобус не ходить. Соціальний лише три рази на тиждень буває, тож на нього треба в чергу записуватися. Записався – вийшло, не записався – не поїхав. Банк закрився, за пенсією треба їздити. Ми винаймаємо машину, платимо 200 гривень та їздимо за нею.

Коли сильний обстріл був, діти плакали, кричали «Приїжджайте!» Куди приїжджати? Вони самі чужими квартирами тикалися. У нас у селищі хто поїхав, у тих квартири були розграбовані, витягували і техніку, все. Тому думали: поїдемо – повертатися не буде куди. Ми вже не в тому віці, щоб, як то кажуть, із трусами в пакеті їхати. І куди?

Особливої безпеки зараз не відчуваю, адже все одно стріляють, а від нашого селища блокпост за 800 метрів. Коли стріляють, страшно, та вже й звикли. Сильно не реагуємо, бо по селищу начебто не б'ють, будинки не руйнують, а так і шибки були винесені.

Раніше ми хоч через Станицю могли поїхати раз на рік, збирали з пенсії гроші, винаймали машину та носіїв, щоб чоловікові допомогли перебратися туди. Дочка з вікна бачить вежу у Новотошківському, а не зустрічалися вже два роки.

Хочу дожити і знати, що все скінчилося, що є дорога до дітей.