Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Галина Олександрівна Назарова

«Найстрашніший день – коли обстріляли селище та вбили першу жінку»

переглядів: 529

Дружина шахтаря звикла до складнощів, але завжди з оптимізмом дивилася у майбутнє. Коли Новотошківське почали обстрілювати, подружжя вирішило залишитися, і два місяці ховалися від бомбардувань у підвалі. Зараз Назарови живуть лише за кілька кілометрів від дітей, але зустрітися не можуть уже два роки. Галина Олександрівна мріє дожити до того моменту, коли дорога до дітей буде відкрита, як раніше.

Найстрашніший день – коли обстріляли селище та вбили першу жінку

Все було добре в нас, доки війна не почалася, хоч протягом життя доводилося нелегко. Чоловік відпрацював 37 років у шахті, доки її не закрили. Старалися, вивчили дітей, у них уже свої сім'ї. А ми живемо вдвох. Дуже багато не жили, але й не бідували.

Було життя стабільне, було добре. Лікували нас безкоштовно, навчали, їздили, куди хотіли. А тепер до нас до селища навіть автобус не ходить. Соціальний лише три рази на тиждень буває, тож на нього треба в чергу записуватися. Записався – вийшло, не записався – не поїхав. Банк закрився, за пенсією треба їздити. Ми винаймаємо машину, платимо 200 гривень та їздимо за нею.

Найстрашніший день для нас був, коли обстріляли селище та вбили першу жінку. Потім стало ще страшніше, коли селище було без води та світла. Нас тут залишалося 250 людей, решта виїхала. Усі, хто залишився, жили в підвалах два місяці. У чоловіка в цей час інсульт стався, але вдалося врятувати.

Коли сильний обстріл був, діти плакали, кричали «Приїжджайте!» Куди приїжджати? Вони самі чужими квартирами тикалися. У нас у селищі хто поїхав, у тих квартири були розграбовані, витягували і техніку, все. Тому думали: поїдемо – повертатися не буде куди. Ми вже не в тому віці, щоб, як то кажуть, із трусами в пакеті їхати. І куди?

Найстрашніший день – коли обстріляли селище та вбили першу жінку

Особливої безпеки зараз не відчуваю, адже все одно стріляють, а від нашого селища блокпост за 800 метрів. Коли стріляють, страшно, та вже й звикли. Сильно не реагуємо, бо по селищу начебто не б'ють, будинки не руйнують, а так і шибки були винесені.

Нині немає жодного «завтра», не бачимо ні дітей, ні онуків. На окупованій стороні залишились діти. Коли все почалося, вони виїхали звідти, помикалися-помикалися, а у всіх дітки, ніхто нікому не потрібен, і повернулися назад у свої квартири.

Раніше ми хоч через Станицю могли поїхати раз на рік, збирали з пенсії гроші, винаймали машину та носіїв, щоб чоловікові допомогли перебратися туди. Дочка з вікна бачить вежу у Новотошківському, а не зустрічалися вже два роки.

Хочу дожити і знати, що все скінчилося, що є дорога до дітей.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Новотошківське 2014 2021 Текст Історії мирних пенсіонери 2014 зруйновано або пошкоджено житло обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я літні люди (60+) 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій