У свої 63 роки Світлана Павлівна точно знає, яка війна у житті, не на екрані телевізора. Жінка досі не може повірити, що те, що сталося в рідному Новотошківському, – не сон, а моторошна реальність. Коли почали обстрілювати Слов'янськ, сусіди вирішили утеплювати підвали на випадок бомбардувань і не помилилися, адже сидіти у сховищах довелося не один тиждень.
До війни нормальне життя було, радість була. Я якраз у липні 2014 року вийшла на пенсію. Чоловік теж був пенсіонер, а через війну того року у нього стався перший інсульт, а потім другий і третій слідом. Він помер, тепер я залишилася сама. Діти з маленькими онуками теж одразу виїхали, син у Новодружеськ, а донька із сім'єю до Харкова.
Я якось пішла на ринок, а мені сказали, що у Слов'янську вже тривають військові дії. Я на той час телевізор не дивилася і думала, що мене дурять. А коли побачила все на власні очі, було моторошно. Здавалося, що це найстрашніший сон у житті.
Ми були у жахливому стані. Був один чоловік, який одразу сказав, що потрібно обладнати підвали, щоби можна було пересидіти тимчасово, якщо селище почнуть обстрілювати. Ми почали їх утеплювати, заносити туди все, що можна було. Почали будувати камін, щоб опалювати. У мене від стресу якась сухість очей пішла. Я не могла плакати, але потім усе нормалізувалося.
Пізніше, коли у нас почали стріляти, я поїхала пенсію отримувати своїм ходом, автостопом до Лисичанська. Коли там була, зателефонував чоловік і сказав, що до нашого будинку потрапив снаряд. Нашу квартиру, на щастя, не зачепило.
Коли стріляли, ми стежили за снарядами, куди вони летіли. Свист був. Ми не розуміли, що це таке. Це було вже не по телевізору у фільмах про війну, а наяву. Це було моторошно і незрозуміло для нас. У той момент не хотілося нічого ні бачити, ні чути, хотілося забігти до лісу та жити лісовим життям.
За цей час ми навчилися цінувати воду та світло, бо прожили півтора місяці без електрики та два місяці без води. І головне – навчилися цінувати хліб.
Раніше, якщо хліб не доїдали, віддавали то собакам, то пташкам. А під час війни ми кожен шматочок цінували. Пам'ятаю, як уперше я потрапила до Лисичанська і зайшла до «Сільпо», а там, як казка: і торти, і ковбаси, і молоко. Я зайшла та плакала. Я все життя це пам'ятатиму. У нас на той час нічого не було.
На той час виручила гуманітарна допомога, ми й крупи отримували, й миючі засоби. Магазини не працювали, то була дуже велика допомога. Я навіть не можу передати, якою була радість, коли побачили хліб. Майже всі плакали.
Мрію, щоб був мир, щоб я частіше бачила дітей, онуків та правнуків. Щоб я вранці встала і раділа з того, що сонечко і немає пострілів.
