Гриненко Альона, 17 років, Комунальний заклад «Близнюківський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Осінній вечір. Парасоля. Гарячий чай із духмяним ароматом м’яти. Друзі. Пісні під гітару. Тиша Спокій…

Тільки не так було того холодного, жахливого осіннього вечора 2013 року.

Сумні тато й матуся, забувши навіть про вечерю, не зводять очей із монітора телевізора, у якому замість улюблених моїх героїв серіалу я побачила вражаючі кадри: десятки тисяч людей в обіймах полум’я і диму; барикади, ґвалт і галас, зруйновані будівлі і людські жертви, кров…

Хто міг подумати тоді, що це не кадри старої кінохроніки?! Це наш мирний час!

Занепокоєні дорослі все частіше почали вживати якісь незрозумілі мені на той час слова як заворушення, революція. Люди були наляканими і стурбованими. По-справжньому страшно стало тоді, коли мого старшого брата мобілізували, і він, як і тисячі інших чиїхось братів, синів та батьків, потрапив на фронт.

Саме тоді для нашої родини і почалась та сама війна. Я дуже сумувала за ним і кожного дня, дивлячись на мамині заплакані очі, розуміла, що щось відбувається недобре.

А по телевізору все частіше і частіше показували, як стріляють та бомблять противники. Скільки поранених та загиблих. Дякувати Богу, через півтора роки брат повернувся додому. Він став більш мовчазним, серйозним, а на його скронях з’явилася сивина. Та ми були щасливі.

Нам здалося, що у той момент війна начебто призупинилася – і в наше життя прийшла ота малесенька перемога. Та звістки про трагедії, про загиблих не давали нікому спокою.

Війна не закінчилася, вона триває. Тепер я добре розумію, що із зони бойових дій повертаються далеко не всі, а питання «коли ж, нарешті, цей жах закінчиться?» тривожить кожного українця. Хотілося б, щоб мир настав на всій території нашої держави, а наступні покоління завжди пам’ятали про тих, хто цей мир для них зараз здобуває.