Романова Марія, учениця Білокузьминівського ліцею, проживає у Донецькій області, с.Віролюбівка

«Немає більш тяжкого злочину,

ніж непотрібна війна.»

Л. Фейхтвангер

Війна – одне з найстрашніших лихоліть людства. Причинами її є постійні зазіхання однієї чи кількох держав на територію і ресурси іншої. І головне, що за цими зазіханням стоять люди, які з ідеологічних чи політичних причин готові розпочати жорстокі кровопролиття. Але чи варті ці зазіхання безлічі людських доль? Звичайно, що ні, бо у людини немає більшої цінності, ніж життя й ніхто не має права його забирати.

День, коли почалася війна, для кожного несподіваний та своєрідний. У цей час люди губляться від непередбачуваності й незбагненності того, що відбувається. Перше, що спадає на думку – рідні й близькі люди. Ти хвилюєшся про те, де вони, чи в безпеці, чи добре себе почувають та як дістатися до них. Тому, що родина – це найважливіше, що має людина, і щасливо існувати вона може лише у мирі.

Я чітко пам'ятаю той день, бо для мене він асоціюється зі страхом, руйнуваннями та великою смертністю. Це була звичайна травнева днина… На той час я закінчувала третій клас та мріяла стати психологом. Зранку я зібралася й вирушила до школи зі своїми однолітками. Прийшовши, ми зустріли нашу улюблену вчительку Аллу Іванівну й рушили здобувати знання. День проходив досить весело, ми дізнавались нове, але й встигали виконувати розважальні вправи. Я дуже любила шкільні години з друзями, тому насолоджувалась кожним моментом. Посеред дня нашу вчительку негайно викликали на нараду. Ми були здивовані, адже раніше наради ніколи не проходили під час уроку. Алла Іванівна повернулась дуже швидко, але ми побачили розгубленість та страх в її очах. Вона попросила всіх спокійно зібрати свої речі й трохи почекати. А сама тим часом хутко почала телефонувати усім батькам, щоб вони забрали дітей додому. Нас ні в якому разі не відпускали самих, бо казали, що це небезпечно. Зі мною у школі навчався мій старший брат, тому мене відвели до нього, і ми разом чекали бабусю. Добре, що ми жили неподалік від школи і бабуся прийшла за нами досить скоро.

Коли ми вийшли зі школи, то чули й бачили як на сусідній вулиці їхали якісь величезні машини, схожі на танки. Ми якомога стрімко дісталися додому, але все одно чули голосний гул від тих машин. Згодом, цей гомін зник і місто, здавалося б, продовжувало тихо існувати. По телебаченню та в Інтернеті тільки й говорили про наступ російських військ на східну Україну, але ніхто не міг в це повірити.

Ввечері, коли ми проїжджали мимо головної вулиці, де все відбувалось, ми бачили на асфальті сліди і вм'ятини від тих невідомих машин. Навкруги всі люди лише й говорили про наступ російської армії та початок війни. Саме тоді я зрозуміла серйозність і моторошність тих подій, які громадяни називали окупацією. І того ж дня для всіх жителів міста розпочалася справжня війна. Того самого вечора ми приїхали до моєї тітки й кузенів, щоб дізнатись, чи все в них гаразд. Вони були налякані, але в цілому почували себе добре. Поспілкувавшись , дорослі вирішили на деякий час перебратись до родичів у село, яке не знаходилось під окупацією. Тому з того моменту розпочався новий, переломний етап в житті нашої родини, який триває до сьогодні. Але ми не єдині, хто прийняли таке рішення, адже в той день люди почали масово виїжджати з окупованих територій, кардинально змінюючи життя.

Війна – це зло, яке, впливаючи на тисячі людських доль, змушує народ страждати та будь-якими способами пристосовуватися до нових умов.

Мир на Землі означає можливість жити щасливо, працювати, виховувати дітей і не турбуватись про безпеку рідних. Пройшовши через недовгий період воєнних дій, я впевнена, мир – це найдорожче, що має людина. Мир важливий, бо без нього все інше втрачає сенс, втрачає цінність. Кожен громадянин зможе існувати в гармонії з самим собою та планувати майбутнє лише коли навкруги буде панувати мирний час.