Віталій дуже переймається за своє житло, бо в його віці уже неможливо заробити на нове, а в країні бездомних людей більшає з кожним днем

Ми виїжджали в 2014 році на два місяці зі Слов’янська в Балаклію. На цей раз воно пішло не прямо біля нас, а другими районами. Пізніше вже почалося, і по цей день вибухи. Надіємось, колись це закінчиться.

Усе життя працював, заробляв на хату, а лишитися  без нічого в такому віці… Я вже собі нічого не зароблю. Переживаю за своє житло. Відпрацював - хотілося б доживати в спокійній атмосфері, а воно не виходить.

В перші дні у нас не було ні води, ні газу, ні світла. Ми ненадовго виїжджали в Полтавську область. Спочатку дітвора виїхала, потім і я десь місяць там побув. Оцей час у нас не було нічого. 

Зробили ми на вулиці буржуйки, щоб на дровах можна було приготувати. Тут колодязь недалеко - возили воду з колодязя велосипедами. Світла не було, то лягали спати. 

Потім дали світло, воду, а газ підключили в останню чергу. Якось пережили - ми народ стійкий. Навіть якщо, якісь незручності, то знайдемо вихід. Такі ми люди по натурі. 

Я робив слюсарем в університеті. Втратив роботу. Пенсія мізерна – дві тисячі. Коли ще плюс заробіток, то більш-менш було. А війна почалася – сидимо на одну пенсію.  Люди залишилися без роботи, без нічого, діти - без школи. Все ж подається на практиці, тому діти повинні вчитися в школі, а не по телефону. 

Переживали, щоб не прилетіло у двір, як у людей попадало. В мене родичі в Балаклії, в Харківській області. Кам’янка – жодного живого дому, Ізюм - також. Оце саме страшне, що люди залишилися без житла. І по городу прилітало, а люди гинули  – кожен раз переживаємо, і ніхто не знає, куди воно прилетить. За дітей і внуків страшно. Життя – це саме головне.

Я думаю, як різко почалася війна, так вона різко і закінчиться.  Була би хороша допомога - може, закінчилася б раніше. Це політика, туди не хочеться вдаватися. 

Хотілося б жити, як раніше: були якісь плани, стабільність була, думали про завтрашній день. А тепер нічого не плануємо, живемо одним днем.